Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

М’яч з шаленою швидкістю пролетів над сіткою і врізався в кут корту суперника. Лінійний суддя миттєво підняв руку, сигналізуючи:

— М’яч у грі!

Перший розіграш за довгий час, де я відчув себе впевнено. Ніби щось увімкнулося всередині. Як перемикач. Я вкотре глянув на Вікторію. Вона стояла біля бар'єра, схрестивши руки на грудях, і пильно стежила за кожним моїм рухом. Її очі… Боже, скільки сили в її погляді! Немов вона сама передавала мені свою впевненість.

— Повернутись у гру. Зібратись. — пронеслося в голові.

Марко вже готувався до подачі. Але тепер усе виглядало інакше. Раніше він здавався сильним, непохитним, а зараз — простою перешкодою. І я знав, як її подолати. Він подав. М’яч летів підступно низько, проте я не просто відбив його — я атакував. Гострий крос по лінії, удар у саме серце його слабкої зони.

— 30:15! — пролунав голос диктора.

Тренер, який досі сидів із похмурим виглядом, схопився з місця.

— Оце інша справа! — гаркнув він так, що почули всі.

Мої рухи стали легшими, удари — точнішими. Я вже не грав із суперником, я грав із собою. І перемагав. Подача. Удар. Ще один. Я примусив Марко бігти по всьому корту, поки він не зірвався на помилці.

— Гейм Бореллі!

Я зітхнув, повернувшись до свого місця. Дивлячись на трибуни, шукав її. І знову зустрів цей погляд. Гордість. Спокій. Віра.

Перерва. Наступний сет я виграв упевнено. І ще один.

Фінальний м’яч — розгромний удар із форхенда. Марко навіть не ворухнувся. Глядачі підскочили на ноги, трибуни вибухнули аплодисментами.

— Матч виграв Камілло Бореллі!

Я підняв руки вгору, стискаючи кулаки. Я кинув ракетку на стілець і поспішив до неї, пробираючись через натовп. Журналісти знову підбігали, кидали запитання, але я ігнорував усе. Мене цікавила тільки вона.

— Камілло! — вона тільки встигла вимовити моє ім’я, як я обійняв її, міцно притискаючи до себе.

— Це ти, — прошепотів я, посміхнувшись. — Ти не уявляєш, який я щасливий тебе тут бачити.

— Ти молодець, Камілло, — її голос тремтів, але руки не відпускали мене.

Я нахилився ближче, вдихаючи аромат її волосся.

— Повертайся додому. До нас.

Вікторія на мить задумалась, а потім її руки обвили мою шию ще міцніше.

— Я вже вдома.

І я знову притиснув її до себе, цього разу не залишаючи жодних слів чи сумнівів.