Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

— Камілло! — вона здивовано вигукнула, хоча у її голосі вже відчувалась усмішка.

Я лише закотив очі й хитнув головою, відкинувшись назад на подушку.

— Тоді, — я не втримався і почав легкими рухами пальців малювати невидимі візерунки на її оголеній спині, відчуваючи, як вона легенько здригається від дотиків. — Сподіваюсь, після свого відрядження, ти повернешся додому?

Вона підвела на мене здивований погляд, а у її очах заграв вогник.

— Додому? — тихо перепитала Вікторія, злегка примружившись.

— Так, додому. Тобі нагадати адресу? — я лукаво посміхнувся, нахиляючись так близько, що наші носи майже торкалися.

— Ти хотів сказати, до тебе?

Я повільно похитав головою.

— Ні, до нас додому, — впевнено виправив я, не відводячи від неї очей. — Я давно вважаю це нашим будинком.

Її губи здригнулися, немов вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Замість слів вона просто притулилась до мене ще ближче, вкладаючи у цей жест більше, ніж могли б висловити будь-які слова.

— Ти думаєш, що після цього всього я дозволю тобі й далі жити в тому готелі? — мій голос звучав спокійно, проте в ньому читалася тверда впевненість. Я повільно посміхнувся, спостерігаючи за її реакцією.

— Що?! — Вікторія майже підскочила на місці, спираючись на лікті. Її очі розширилися від несподіванки, а брови злетіли. — Звідки ти знаєш?!

Її розгублений вигляд змусив мене ще більше усміхнутись. Я повільно нахилив голову набік, насолоджуючись цим моментом.

— Вікторіє, — я легенько засміявся. — Не складно було здогадатись. У тебе досі на тому столику лежить картка від готелю. І не просто якогось готелю, а дуже знайомого.

Вона з роздратуванням видихнула, закочуючи очі так, ніби я щойно спіймав її на чомусь серйознішому.

— Авжеж, ти все помічаєш, — пробурмотіла вона, стискаючи пальцями край простирадла. — Як я могла це забути?

Я лише знизав плечима, ніби кажучи: Ну що ти хочеш? Це ж я.

— Я не слідкував за тобою, якщо ти про це, — м’яко додав я, намагаючись трохи зняти напругу. — Просто… побачив ту картку ще того вечора, коли прийшов до тебе.

Вона хмикнула, відвертаючи погляд у бік.

— Мені навіть слідкувати за тобою не потрібно, адже я й так впевнений у тому, що ти впораєшся з усім.

— З усім, але з Абеле вирішив сам поквитатись, — Вікторія хитро усміхнулась, знову повертаючись обличчям в мій бік.

— Бо-оже, то вже інше, — буркнув я, закотивши очі.

— І що, якщо я скажу "ні"? — ледь чутно промовила вона, грайливо піднявши брову.

Я всміхнувся, злегка потягнувшись до неї.

— Тоді мені доведеться забронювати собі номер в тому ж готелі й ночувати поруч. Хіба що хтось нас вижене.

Її сміх був тихим, проте таким щирим. Вона здалася.

— Ти неможливий, Бореллі.

— Ві, я серйозно. Я не дозволю тобі жити там. Навіть в інші спальні — не дозволю.

Вона мовчки покрутила головою, і я помітив, як легка усмішка на мить з’явилася на її губах, хоча вона старанно намагалася приховати її.

— І поки в мене ще є в запасі декілька годин до літака, я хочу провести їх зі своєю коханою дружиною, — тихо, але впевнено промовив я, нахиляючись до неї ближче.

Не чекаючи дозволу, я ніжно притиснув її до себе, відчуваючи тепло її тіла. Мої пальці м’яко ковзнули по її щоках, затримавшись біля вилиць, ніби я хотів запам’ятати кожну лінію її обличчя.

— Камілло… — вона прошепотіла моє ім’я, однак в її голосі більше не було опору, тільки легке здивування і… бажання.

Я не витримав. Мої губи впали на її губи, спочатку обережно, ніжно, ніби я боявся її злякати. Але ця мить була занадто довгоочікуваною, тому поцілунок швидко став глибшим, пристраснішим.

Її руки спочатку невпевнено торкнулися моїх плечей, а вже за кілька секунд вона притягнула мене ще ближче, ніби теж скучила за цим відчуттям.

Я відчував, як її подих стає важчим.. Мій розум ніби зник, залишилося тільки тепло її губ, дотик її рук і цей шалений ритм наших сердець. Вікторія першою відірвалась від поцілунку, її губи ще довго залишалися напіввідкритими. Вона подивилася мені прямо в очі, і я побачив у її погляді те, що шукав так довго.

— Камілло… — вона ледве вимовила, ніби намагалася щось сказати, проте слів не було.

— ЧШ-ш-ш… — я м’яко усміхнувся, притуляючи свій лоб до неї. — Не треба слів. Просто будь поруч.

Вона мовчки кивнула, а я ще раз коротко поцілував її в куточок губ.

— Я тут.

І цього було достатньо.