Невипадково - Стейсі Браун
Яскраві промені сонця поступово наповнювали кімнату. Більш за все мені подобалось прокидатися без будильнику. Я розуміла, що ще не час вставати адже телефон мовчав. Але через хвилину він задзвенів вказуючи на повідомлення, яке мені прийшло.
«Хто це так рано?» - мої думки змусили мене відкрити очі. На годиннику ще не було сьомої. Я потягнулась за телефоном і відкрила повідомлення. Це був Мартін:
«Доброго ранку, красуня!»
Майже одразу прийшло наступне повідомлення від нього:
«Мені сподобалось проводити час з тобою. Коли зустрінемось наступного разу?»
О ні! Такий початок дня – точно не для мене. Нічого не відповівши я поклала телефон знову на тумбочку.
«Мабуть прийдеться зустрітися з ним ще раз для того щоб все йому пояснити» - подумала я, встаючи з ліжка. Ось і будильник продзвенів, а це означало одне – слід збиратися на роботу.
Я працювала журналістом в жіночому модному журналі, там була постійна рубрика про взаємовідносини чоловіків і жінок, яку вела я. Мені було дуже цікаво отримувати листи від читачок, дізнаватися їх життєві історії, ділитися ними на сторінках журналу. Кожного разу під час читання цих листів я переконувалась наскільки всі люди різні, переконувалась, що немає якогось шаблону для побудови стосунків. Його й бути не може оскільки немає двох однакових людей. У кожної людини унікальні риси характеру, принципи, життєві пріоритети, думки. Але мені було приємно знати, що я допомагаю багатьом жінкам в тій чи інший ситуації описуючи їхні історії й аналізуючи їх трохи з іншого кута, ніж вони звикли бачити. Так само сталось і зі мною.
Після розставання з Джошем я зачинилась в собі. Життя стало нецікавим. Я нікуди не ходила, не зустрічалась з друзями, мене навіть не радувала моя робота, яку я завжди любила. І тоді до редакції надійшов лист, в якому дівчина розповідала про те, що вона втратила кохання всього свого життя. Її чоловік помер, а вона залишилась з двома дітьми. І можливо вона б назавжди була втрачена для всього світу й втрачала би жагу жити день за днем, але її повернули до життя її діти. Вони показали, що не дивлячись ні на що, життя продовжується, і є люди, які цінують і люблять тебе. І якщо не заради себе, то хоча б заради них треба підвестись і рухатись вперед.
В цій дівчині я побачила себе. Тільки замість дітей в мене були друзі, які не залишали наодинці й підтримували мене постійно. У нас була невеличка компанія ще зі шкільних років. Я, моя краща подруга Сем (або Саманта), Емма, Ліам і Джош. Емма та Ліам зустрічались зі шкільних часів так само як і ми з Джошем. Тому Сем завжди жартувала, що вона п’яте колесо в нашій компанії, але не дивлячись ні на що, нам не вдасться її позбутися, бо вона нас дуже любить. Нам завжди було весело разом і ми називали нашу компанію «фантастична п’ятірка». Але все тривало лише до того моменту як ми з Джошем розійшлись. Ми не змушували наших друзів обирати на чиїй вони стороні, все вийшло само собою. Скоріш за все в нових стосунках Джоша не було місця для старих друзів. Одразу після нашого розриву Сем зустрілась з моїм колишнім, нагримала на нього, розказала все, що про нього думає й заблокувала у всіх соціальних мережах. Емма теж підтримувала мене й проводила зі мною якомога більше часу, тому навряд чи в неї був час на Джоша. Чого не можна було сказати про Ліама. Хлопці завжди були кращими друзями, але як мені зізналась Емма, останнім часом вони майже перестали спілкуватись, й Ліам дуже страждав з цього приводу. Щодо мене, то я просто припинила будь-яке спілкування з його сім’єю, й була дуже вдячна своїм друзям, що вони ніколи не піднімали тему про нього.
Тепер без Джоша мій ранок був спокійним. Не треба було вставати та готувати йому сніданок. Мій ранковий час належав лише мені, а я належала лише сама собі. І як би мені не було сумно від моєї самотності час від часу, як би я не мріяла прокидатись зранку в його обіймах, я насолоджувалась величезною купою вільного часу зранку. Може це безглуздо, але коли розумієш, що нічого вже не вдієш починаєш шукати позитивні моменти навіть в самотності.
Зробивши всі ранкові процедури, я почала снідати. Ранок неможливий без чашечки кави та тосту з бананом, який я обожнювала. Поки я снідала і намагалась слухати новини по телевізору, мої думки повертали мене у вчорашній вечір. Навіть зробивши перший ковток кави я відчула жар на вустах такий самий як від поцілунку Беннета. Ці спогади захопили не лише мій мозок, а й тіло, яке охопив шалений прилив збудження. Але в той самий час це мене лякало так, що я намагалась знайти хоч що небуть, що б допомогло мені відволіктись. Звук з телевізору лунав ніби десь далеко, а я все намагалась і намагалась вслухатись в новини, наче там розповідали щось важливе. Але відволікатись не вдавалось, цей нахабний чоловік з привабливо-магнетичною посмішкою повністю захопив мої думки. Марно намагаючись думати про щось буденне, я подивилась на годинник й зрозуміла, що вже час поспішати на роботу.
Підійшовши до шафи, я обрала затишний осінній образ. Це був теплий коричневий светр, що відкривав одне плече, спідниця-олівець такого ж кольору. Сумка та туфлі на підборах бежевого кольору робили мій образ по-осінньому затишним. Я зрідка носила підбори на роботу, але сьогодні чомусь захотілось.
Взявши з собою все необхідне, я вийшла з дому і попрямувала до машини. Погода була неймовірна. Було так приємно відчувати на собі теплі сонячні промені усвідомлюючи, що можливо це останні теплі дні, оскільки жовтень був вже не за горами, а погода зазвичай холодна цього місяця.
Коли я сіла в машину, то вирішила ще раз перевірити телефон. Нічого нового, окрім повідомлень Мартіна, на які я досі не відповіла. Я знову поклала телефон в сумку й завела машину. Всю дорогу до офісу я так захоплювалась погодою, золотавим листям на деревах та пейзажами свого міста, що не помітила як швидко приїхала на роботу. Залишивши свою стареньку машину на парковці, я рушила до високого скляного хмарочоса, де на 17 поверсі знаходилась моя улюблена редакція. Але як тільки я ввійшла в будівлю, втомлений жіночий голос покликав мене:
