Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Шість заведених будильників, з інтервалом у три хвилини, один за одним намагаються вирвати мене з чіпких лап нічних сновидінь. Насилу відриваю голову від подушки та крокую в душ.

Контрастні потоки води найкраще пробуджують після важкої нервової ночі. Я плакала кілька годин поспіль, очікуючи, що Горський начхає на мої різкі слова та повернеться до нашого ліжка.

Не повернувся.

Обернувшись у рушник, встаю біля вмивальника. Ліплю гелеві патчі під очі, наношу сироватку на інші частини обличчя, проходжуся масажними лініями роликовим масажером.

Знову і знову прокручую в голові вчорашній вечір. Відчуваю дикий сором за останні сказані слова. Я повинна перестати «шантажувати» Назара своєю втечею, як тільки мені щось не до вподоби.

Переодягнувшись у домашні легінси та бавовняний топ, спускаюся на перший поверх, щоб випити склянку теплої води та вітаміни.

У коридорі ніс до носа стикаюся зі своїм чоловіком.

— Доброго ранку! — несміливо вітаюся.

На відміну від мене, Назар уже готовий до робочого дня. Біла сорочка, застебнута на всі ґудзики, темно-коричневі штани з нагладженими стрілками та піджак, перекинутий через лікоть — незмінна класика, коли йому треба їхати до сімейної компанії.

— Привіт, — рівна відповідь чоловіка дряпає грудну клітку.

Назар не дивиться в мій бік, бореться з краваткою, яка ніяк не може правильно зав'язати.

  Підходжу впритул та забираю з його рук дратівливий предмет гардероба. Розв'язую неправильно закручений вузол та ковзаю пальцями вздовж коміра. Доводиться встати навшпиньки, аби дотягнутися та виправити смужку тканини, що перекрутилася на потилиці.

Доторкаюся своїми грудьми до грудної клітини чоловіка. Обголена ділянка шкіри на попереку починає поколювати. Там не вистачає його міцних рук, не вистачає натиску та захищеності.

Дивлюся в зелені очі коханого чоловіка та серце стискається від туги. Дрібні зморшки в куточках очей, яких, безперечно, побільшало останнім часом, буквально кричать про те, що Назар так само погано спав цієї ночі, як і я.

— Поговоримо? — не можу витримати напруження, опускаю погляд на свої тремтячі пальці. Зав'язую краватку вузлом Віндзор та поправляю куточки білого коміра. Не хочу нікуди відходити, не хочу його відпускати. Долоні застигають на грудях Горського, відчуваю, як прискорено оре його серце. — Я вчора трохи переборщила з…

Пальці Назара торкаються живота. Здригаюсь. Він робить глибокий вдих. Підіймаю голову та зустрічаюся із серйозним поглядом чоловіка.

— Не зараз, Кароліно. Я поспішаю на зустріч.

— В офісі будеш? — відступаючи на крок, цікавлюся я.

— І там теж, — чоловік відводить погляд убік.

— Бачитимеш Баженову?

Короткий нахил голови.

— Я мушу дізнатися всю правду якнайшвидше.

Підтискаю губи та, насилу стримуючи сльози, хитаю головою з розумінням. Смикаю пальці, переступаю з ноги на ногу.

Закотивши очі та лаявшись ледь чутно, Горський в секунду скорочує відстань між нами та притискає мене до себе, щосили.

— Не роби дурниць, Каро, будь ласка. Ми все обговоримо згодом. — Хапаюсь за його плечі, як за рятувальну соломинку. Ткнуся носом у чоловічу шию, вдихаю улюблений запах парфумерної води. — Досі не розумію чому закохався саме в тебе, Веснянко. Деколи ти доводиш мене до сказу.

— Вибач.

— І ти пробач, Каро. За все, що нам зараз доводиться проходити.

Залишивши легкий поцілунок на моїй скроні, Назар їде у справах. Ми домовилися ввечері десь повечеряти удвох та ще раз спокійно обговорити те, що сталося.

До зустрічі зі «СтарПіпл» залишається дві години. Дістаю з холодильника йогурт із насінням чіа, яке для мене з вечора приготувала Марія — наш кухар. Натискаю три кнопки на маленькому екрані кавоварки, щоб та зробила для мене подвійну порцію американо. Нарізаю фрукти, додаю їх до йогурту. Поки дзижчить кавоварка, роблю невелику розминку та пару дихальних вправ.

З голови не виходить та фотографія хлопчика, який гриз якусь іграшку. Назар стверджує, що малюк не може бути його сином. Я схильна йому вірити, особливо пригадуючи блакитні очі та світле волосся дитини, яке точно перейшло йому від матері. Але та родимка на лівій щоці… ніяк не дає спокою.

***

— От сволота! — вигукує Іра, як тільки я закінчую короткий переказ минулих днів. Дівчина миттю починає просити вибачення, помітивши через екран мобільного телефону мій згаслий погляд: — Ой, вибач, Ліно. Випадково вирвалось.

Натягнуто посміхаюся та роблю ще десять повторень на ноги.

— Нема за що перепрошувати, Іро. Горський справжній цап. Справжнісінький. — У розмову вступає жвава Олександра. Вона рішуче відбирає телефон у тендітної Іри. — Я не зрозумію, чого ти чекаєш? Зібрала речі та переїхала звідти. Тобі навіть квартиру не треба шукати, Ліно. Ще тиждень наше житло буде пустувати доки ми гріємось на пляжі Туреччини.