Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Лєра

— Лєр, я замовляю круасан із полуницею й шоколадом, ти що-небудь будеш? — запитує Оля, відриваючись від екрана смартфона.

— Ні, мабуть. Дякую.

— А снідати що? — здивовано перепитує подруга. — Нумо замовимо щось, ти дуже схудла.

— Так, гаразд, — байдуже відповідаю, швидше з необхідності, ніж через бажання.

Я дійсно схудла. Скинула сім кілограмів за два тижні. Забувала снідати, вечеряти, обідати. Були випадки, коли їла раз на день, і то тому що Оля помічала і змушувала. Сьогодні ось доведеться поснідати, тому що вона помітила, що я нічого не їла. Та й не хочу. Якось не лізе. Як уявлю, що потрібно їсти цей круасан, так і починає нудити.

— Лєро, ти вибирати будеш?

— Так-так, — я киваю й втуплююся в телефон.

Оля перераховує найменування, ніби сама я їх прочитати не в змозі, а потім запитує, яке з них я буду.

— З лососем і зеленню, — байдуже тисну плечима, намагаючись вичавити усмішку.

Оля додає круасан у кошик і робить замовлення, я ж знову повертаюся до вікна й дивлюся на гарну галявину перед будинком.

— Лєр, каву будеш?

— Так, буду.

Оля виявилася єдиною людиною, яка мене не дратує. З якою я можу говорити спокійно, знаючи, що вона ні про що не буде запитувати. З Настею ми розмовляємо рідко, але це через різні часові пояси і її постійну зайнятість сином. Ми й раніше не кожного дня телефонували одна одній, а вже тепер…

— Тримай!

Оля ставить на підвіконня стаканчик гарячого еспресо, яке я відразу підношу до носа, щоб вдихнути аромат свіжої кави. Мабуть, це єдине, що я можу упхати в себе без відрази.

— Лєр…

— Не варто, Оль. Я все розумію.

Подруга лише гмикає, але будь-які спроби поговорити уриває. Іде до іншої кімнати, залишаючи мене на кухні наодинці. Я випиваю еспресо декількома ковтками й сідаю на підвіконня, дивлячись усе туди ж.

Я дійсно все розумію. І те, що доводжу свій організм, який уже почав подавати перші сигнали лиха. І те, що час припиняти безцільно блукати домом й дивитися у вікно. Потрібно з чогось починати, доводити знання мови до досконалості, шукати роботу. Я ж не можу постійно сидіти на Оліній шиї. Я ж навіть не виконую елементарного прибирання, миття посуду, прання. Могла б допомогти Олі, а не можу. Останнім часом навіть розмовляю насилу.

Єдина розрада — Тимофій. Я можу годинами виконувати роль уважної няні, сміятися, веселити його і грати з ним іграшками. З Тимофієм я почуваюся живою навіть зараз, коли краще б померти й не відчувати нічого. Він вселяє в мене надію, що одного разу я повернуся до нормального життя і стану тим, ким була раніше.

— Лєро, достава!

За думками навіть не почула дзвінок у двері. Та і якщо бути чесною — їсти я і справді не хочу. Краще вже так…

Але Оля непохитна. Приносить пакети на кухню, дістає наші круасани й кашу Тимофія. Киває мені на стілець. Їмо ми в повному мовчанні. Тимофій щось бурмоче собі під ніс, я ж намагаюся запхнути в себе лосось і траву, якою напхана величезна булка. Вдається так собі, але я намагаюся доти, поки не відчуваю, що їжа просто рветься назад.

Затиснувши рукою рот, я біжу до вбиральні й залишаю там ті жалюгідні шматочки, які з’їла. А ще еспресо, але це й непогано. Буде привід випити ще один. Коли в шлунку нічого не залишається, підіймаюся на ноги й вмиваюся. Дивлюся на себе, бліду й виснажену. Потрібно пересилити себе, обов’язково. Ось тільки як це зробити — не знаю. З психологами я працювати не хочу. Відчуваю, що не витримаю цього копирсання в собі. Я заборонила собі навіть думати про те, що сталося. Стерла з пам’яті все, що було до…

Хоча як стерла… намагаюся кожного разу відволікатися на гарний краєвид із вікна.

Коли виходжу з вбиральні, миттю натикаюся на Олю, яка ходить взад-вперед під дверима.

— Це вже переходить всі межі. Дійшло до того, що ти й шматочка з’їсти не можеш. Завтра ж… завтра ж поїдеш на обстеження в клініку.

— Оль.

— Не Оль… страшно на тебе дивитися. Будь ласка, Лєро… я дуже тебе прошу, благаю навіть, пройди обстеження, почни пити вітаміни і їсти, врешті-решт. На живого мерця схожа.

— Просто лосось не свіжий, — віджартовуюсь, але Оля не відступає.

— Ти збираєшся це припинити? — із шумом видихнувши, запитує вона.

— Що це?

— Страждати. Я чудово розумію твої почуття, але може досить? Ти ж доводиш себе до повільної й болісної смерті. Далі буде тільки гірше.

Я намагаюся щось заперечувати, тому що не хочу до лікаря, обстежень і уколів. Я просто хочу, щоб мені дали спокій.

— Ти думаєш мені легко? — нарешті, каже Оля. — Мені важко. Я батьків в один день втратила і з того світу повернулася, мало не залишивши сина сиротою. А ти думаєш, тобі найгірше? Припини страждати й опануй себе. Життя твоїм Богданом не закінчилося. Воно тече, вирує у твоїх венах. Поки що… продовжиш так далі — довго не протягнеш.

З цими словами Оля йде, а я обхоплюю себе руками. Навіщо? Навіщо вона про нього згадала? Мій запалений мозок миттю відтворив його образ, і я ніяк не могла це зупинити. Просто дивилася перед собою й бачила Богдана.