Жагучі серця - Ксана Рейлі

Алекс

Я одразу ж впізнав Вікторію, що сиділа на трибуні, понуривши голову. На ній був вогнестійкий костюм для перегонів, а шолом вона залишилася на лавці біля себе. Я проїхав декілька метрів зупиняючись навпроти неї. Вона так сильно задумалася, що навіть не помітила мене. У цей час мало бути наше з Захаром тренування, але я просто не міг втратити можливість поговорити з Вікторією. Мені хотілося знати, що тривожить її. Я швидко зняв свій шолом та вибрався з автомобіля. Швидким ходом попрямував до трибуни, а тоді поспіхом піднявся сходами на той ряд, де вона сиділа. Її голова все ще була опущена.

— Здається, ти засмучена, — сказав я біля неї.

Вона підняла на мене свій погляд. Я помітив, як декілька пасом її темно-русого волосся прилипли до чола. Вона примружила очі від яскравого сонця.

— Чого тобі? — спитала дівчина не таким різким тоном, як зазвичай.

У її голосі були чутні сум, втома та образа. Я опустився на лавку поруч з нею та повернув голову в її сторону. Вона уважно дивилася на мене своїми красивими сірими очима. Я ніколи не бачив таких раніше.

— То що у тебе сталося? — поцікавився я.

Не був певен, що Вікторія довіриться мені, але я хотів, щоб вона зробила це.

— Нічого, — буркнула дівчина, знизуючи плечима. — Просто зрозуміла, якою невдахою є насправді.

— Невдахою? Чекай! Це точно ти говориш про себе?

— А хіба це не так?

Вікторія засмучено зітхнула, а мій погляд чомусь опустився на її губи. Я б міг пригорнути дівчину у свої обійми, поцілувати, підтримати, але вона швидше б виколола мені очі, аніж дозволила це зробити.

— Мовчиш, — прошепотіла Вікторія. — Значить, так.

— З того, що я бачив тоді на нашому заїзді, то ти точно не невдаха. Можливо, занадто самовпевнена у собі, зухвала та хитра, наче лисиця, але точно не невдаха.

Я помітив, як її губи розтягнулися в легкій усмішці. Вона ніби боролася з тим, щоб не усміхатися мені по-справжньому.

— А змовчав я з іншої причини, — додав я.

— Якої? — зацікавлено спитала вона, схиливши голову вбік.

— Задивився на тебе, — чесно сказав я. — Не можу не дивитися, коли поруч така красива дівчина.

Вікторія раптом голосно засміялася. Вона раніше не була зі мою такою легкою. Її щирий сміх змусив мене теж усміхнутися.

— У цьому жаркому костюмі, з вологим від поту волоссям та без макіяжу я, безперечно, дуже красива, — сказала вона, все ще усміхаючись.

— Мушу визнати, що в цьому образі ти взагалі прекрасна.

— Перестань! — Вікторія помітно зашарілася. Вона швидко відвела погляд і зупинила його на моєму спортивному автомобілі. — А ти хіба не повинен тренуватися?

— Повинен.

Її очі знову знайшли моє обличчя. Вона нахилилася трохи ближче до мене. Я ніколи не думав, що мені вдасться спіймати її запах навіть через цей костюм.

— То чому ти зараз тут зі мною, а не у своєму автомобілі?

Я знизав плечима і так само нахилився ближче до неї. Думав, що вона відступить, але Вікторія продовжувала непорушно сидіти та вперто чекала моєї відповіді.

— Побачив, що ти засмучена та захотів підняти тобі настрій, — просто сказав я.

— Навіщо? — не відступала вона.

— Бо мені так захотілося.

— Це не відповідь, Алексе

Я трохи знервовано засміявся, а тоді жартома спитав:

— Що це за допит такий?

— Я всього лише хотіла почути твою чесну відповідь, бо мене це лякає, якщо чесно.

Я почувався розгубленим та збентеженим від її слів. Вікторія опустила голову вниз. Я помітив, як сильно вона стиснула свої пальці, наче нервувала.

— Що тебе лякає?

— Те, що відбувається між мною і тобою, — прошепотіла Вікторія і підняла на мене свій погляд. — Це неправильно.

Моє серце завмерло, коли я дивився на неї. Я був впевнений у тому, що відчуваю щось до неї, але не знав, що вона також помітила те незрозуміле тяжіння між нами.

— Ми нічого не зробили, — тихо сказав я, констатуючи факти.

— Поки, — мовила вона так пошепки, що я засумнівався у точності свого слуху. — Ти ж теж розумієш, що це лише початок. Чотири місяці тут, а ще чемпіонат і той факт, що ми обоє з ворожих сімей.

— Я тобі не ворог, Вікторіє.

— Але ти є ним, — сказала вона, а тоді тихо додала: — Ти повинен бути ним для мене.

Вона важко видихнула, наче не хотіла говорити цю сумну правду для нас обох. Конкуренти, суперники та вороги — у нас нема шансу.

— І що нам робити з цим? — спитав я, глянувши перед собою на яскраве небо, обрамлене сонячним промінням.

— Боротися, — відповіла Вікторія. — Я помітила, що подобаюся тобі. Можливо, це всього лише фізичний потяг, але навіть цього не має бути між нами.

— Як щодо тебе?

Я перевів погляд на неї. Вона знизала плечима, наче не знала, що відповісти. Я помилився. У неї нема почуттів до мене. Вона просто не хоче давати мені марних надій. Невже я справді так жалюгідно виглядаю, намагаючись привернути її увагу?

— То що у тебе сталося, що ти сидиш тут? — спитав я, переводячи тему.

Відверто кажучи, мені не хотілося чути щось типу: "Алексе, ти начебто хороший хлопець, але ж розумієш, що я не можу бути з тобою. Я не для тебе..." Саме тому я повернувся до того навіщо взагалі підійшов до неї.

— Тато влаштував мені тестування. Я погано з цим впоралася. Він дав мені випробувальний тиждень, щоб я змогла переконати його в тому, що готова до чемпіонату. Боюся, що знову облажаюся.

Ніколи не бачив Вікторію такою невпевненою. Мені здавалося, що вона з тих людей, що не сумніваються в собі. Виходить, навіть її віру в себе можна похитнути.

— Помилятися — це нормально, і твій батько це знає. Він дав тобі час, щоб ти навчилася на своїх помилках. Тобі може здаватися, що тиждень — це дуже мало часу, але це не так. Усі гонщики мають свої фірмові "трюки", які часто використовують під час заїздів. Переглянь відео з участю свого батька на чемпіонатах, проаналізуй їх. Тобі варто зрозуміти, що саме він вважає "правильною" їздою. Якщо ти зробиш так, як робить твій тато, то у нього не буде до чого причепитися. Якщо він каже тобі, що цей заїзд буде на конкретній швидкості, яку не можна перевищувати, то чітко дотримуйся цього. Жоден з тренерів не любить, коли йому перечать. Будь слухняною дівчинкою, маленька Торі, й зможеш переконати свого батька.

Я підвівся, щоб піти геть. На сьогодні й так було забагато розмов, що роздратували мене.

— Чому ти це робиш? — почув здивований голос Вікторії. — Навіщо допомагаєш мені? Я ж твоя конкурентка.

— Це ти так думаєш, — буркнув я.

Я побіг вниз до траси, перестрибуючи через сходинки. Вже біля автомобіля я оглянувся на Вікторію, що проводжала мене своїм пильним поглядом. У цей момент вона чомусь розізлила мене, а точніше — дратувало те, що вона навіть не дає мені змоги розкритися їй. Не дає моїм почуттям вирватися назовні. Нехай! Мабуть, я придумав собі те, чого насправді нема. Кинувши на дівчину останній погляд, я сів у свій автомобіль. Злість кипіла в жилах, віддаючи неприємним болем у голові. Я швидко надів рукавиці та шолом, а тоді завів двигун. Автомобіль зірвався з місця, набираючи швидкості кожної секунди. Я зосередився на трасі, забуваючи про все на світі. Мені треба викинути Вікторію зі своєї голови та зайнятися тим, що для мене справді важливо...

— Ти кудись збираєшся? — почув тихий голос Злати.

Сестричка заглянула в мою кімнату, тримаючи в руках блискучу тканину блакитного кольору. Я швидко накинув на себе футболку, щоб не бентежити її своїм виглядом.

— Вечірні пригоди на мене чекають, — сказав їй я, усміхнувшись. — Ти можеш увійти.

Вона зробила декілька кроків всередину. Дівчинка підійшла ближче до мене.

— Я хотіла показати тобі свою сукню для виступу.

Злата відвела руки, розпрямляючи блакитне блискуче плаття для фігурного катання. Я усміхнувся, коли помітив на обличчі Злати щось схоже на хвилювання. Схоже, їй справді була важлива моя думка.

— Дуже красиво. У цій сукні ти будеш принцесою льоду, — сказав я.

Вона подарувала мені свою осяяну усмішку. Я не втримався та підняв її на руки, кружляючи з нею. Злата сміялася, міцно тримаючись за мою шию.

— Годі вже, Алексе!

Я перестав кружляти, але поки не відпускав її. Вона подарувала мені чарівну усмішку з цими дивовижними маленькими ямочками. Потім її усмішка чомусь впала.

— Що таке? — спитав я, насупившись. — Чому це маленька принцеса засумувала?

— Я хвилююся через виступ, — відповіла вона та важко видихнула. — Тато сказав мені, що я повинна бути найкращою, але Ліза... Ліза завжди краща.

— Ліза? Хто це? Не знаю я ніякої Лізи, а знаєш чому?

— Чому? — Злата подивилася на мене великими очима.

— Бо коли ти виступаєш, я не помічаю більше нікого. Ти і є найкраща, Злато. Моя маленька принцеса льоду.

— Я хочу бути королевою!

— Будеш! Обов'язково будеш.

Я поцілував сестричку в щоку, а звук сигналу автомобіля змусив мене поставити її на ноги. Все-таки Захар уже чекав. Я попрощався зі Златою, а тоді, схопивши телефон та гаманець, побіг на вулицю. Захар стояв біля свого автомобіля, очікуючи мене. Сьогодні мала відбутися одна з тих крутих молодіжних вечірок просто неба. Після перегонів, ясна річ. Я не дуже хотів стикатися з Вікторією після нашої розмови декілька днів тому. Взагалі ми майже не перетиналися. Частково це було через мене, бо я просто таки уникав її. Сьогодні ж сподівався, що вона не приїде на заїзд. Все-таки дівчина дуже сильно зайнята тим, щоб показати своєму батькові чого вона варта.

Я застрибнув у свій автомобіль та ввімкнув тиху музику. Закинувши у рота чупа-чупс зі смаком коли, я завів двигун, дозволяючи собі декілька секунд насолодитися відчуттям гудіння під ногами. Потім Мустанг зірвався з місця, залишаючи після себе пил. Цього вечора мені не хотілося брати участь в заїзді. Я всього лише хотів відпочити та викинути всі ті дурниці зі своєї голови.

На закинутому аеропорту вже стояло багато машин. Я намагався знайти вдале місце для паркування. Музика на вулиці була такою гучною, що я майже не чув те, що грало в моєму автомобілі. Я зупинив автівку, вимкнув музику в салоні та вибрався на вулицю. Холодний вітер неприємно подув просто в обличчя. Я пошкодував, що не взяв з собою верхнього одягу. У цій тонкій футболці було надто холодно.

— Багато народу, — зауважив Захар, роздивляючись натовп. — Перегони вже, мабуть, закінчилися.

— Це добре, — пробурмотів я.

— Якби приїхали швидше, то, може, тобі б знову довелося взяти участь в заїзді. Цікаво, того разу довгонога модель на підборах знову взула б тебе?

Я кинув на Захара різкий погляд. Він дивно посміхнувся мені. Мене дратувало, що брат так часто згадував про Вікторію.

— Вона тобі подобається? — підозріло спитав я. — Ти, бляха, так часто говориш про Вікторію, що мені інколи здається, що ти закохався у неї!

— Я? — перепитав Захар, піднявши одну брову. — Мені здавалося, що це саме ти закохався.

— З Вікторією покінчено! Це було всього лише хвилинне захоплення, яке зникло так само швидко, як і з'явилося.

— Справді? Я чомусь так не думаю.

— Як добре, що мене абсолютно не цікавить, що ти думаєш!

Я починав злитися, як це було кожного разу, коли Захар підіймав тему з Вікторією. Інколи мені справді здавалося, що вона йому подобалася. Від цього я ще більше лютував.

— На Вікторії світ не закінчується, — додав я різким тоном. — У світі є ще багато красивих дівчат, зв'язок з якими не буде помилкою.

І, як на підтвердження моїх слів, за моєю спиною почувся знайомий дівочий голос:

— Алексе, не очікувала тебе тут побачити.

Я натягнуто усміхнувся, обертаючись до розкішної блондинки, що відверто розглядала мене. Чесно кажучи, я так само не очікував побачити тут її. Анжеліка підійшла впритул до мене, звабливо усміхаючись. Погляд дівчини раптом став сердитим. Вона підняла свою руку та сильно вдарила мене нею по щоці. Я шоковано відступив, торкаючись рукою до місця, що палало від удару.

— Це тобі за те, що кинув мене телефоном! — розлючено закричала вона.

— Мабуть, я це заслужив, — тихо пробурмотів. — Вибач.

Я потер щоку, а тоді забрав свою руку. Вона знову підійшла впритул до мене. Я вже приготувався до ще одного удару, як Анжеліка раптом охопила моє обличчя своїми руками та потягнулася до моїх губ. Її дії мене так спантеличили, що я не одразу зрозумів, що моя колишня в цей момент цілує мене. Вона завжди була трохи дикою, тож я зашипів, коли її зуби торкнулися моєї нижньої губи.

— Я скучила за тобою, Алексе, — прошепотіла вона, відірвавшись від моїх губ.

Мені хотілося відштовхнути її, але коли я глянув їй за спину, то завмер, помітивши Вікторію. Вона шоковано дивилася на нас, а потім, як зазвичай, вдягнула свою маску байдужості. Дівчина склала руки на грудях та уважно подивився на мене, піднявши одну брову. Вона наче кидала мені виклик. Їй було цікаво, якими будуть наступними мої дії в нашій з нею незрозумілій грі. Але я втомився гратися, тож зробив те, про що, мабуть, буду шкодувати. Я глянув на Анжеліку та опустив свої руки на талію дівчини, притягуючи ближче до себе.

— Я теж сумував, Енджл, — тихо сказав я, а тоді палко поцілував її.