Жагучі серця - Ксана Рейлі

Алекс

Краєм ока я помітив силует, що прямував у мою сторону. Це був Гордій. Наші з ним розмови завжди стосувалися виключно розкладу тренувань, тож я особливо не хвилювався за його присутність. Спершись до капота автомобіля, я опустив голову вниз, дивлячись на шолом у своїй руці.

— Уже закінчив свій заїзд? — спитав чоловік, зупинившись поруч зі мною.

— Так. Ти можеш тренувати своїх.

І хоч з самого початку я звертався до нього на "ти", попри суттєву різницю у віці, Гордій жодного разу не дорікнув мені цим.

— У них сьогодні вихідний. Я дозволяю їм інколи відпочивати.

— Це добре, — пробурмотів я.

— За той час, що ви тренуєтеся в цьому місці, твій батько жодного разу не був тут.

— Ми самі по собі.

— Це я вже зрозумів. — Гордій кивнув головою. — Колись я теж займався сам. Не тому, що мені хотілося показати всім, який я самостійний та крутий. Чужим людям важко довіряти.

— Своїм теж, — тихо сказав я.

— Ти доволі вправний водій, а ще я помітив, що розумний. Принаймні, на треку. В тебе майже нема помилок.

— Майже. Моєму татові б не сподобалося, якби йому хтось сказав, що його син майже не допускається помилок. Завжди все має бути бездоганно.

— Так не буває. Твій батько теж часто помилявся.

— Звісно, — погодився я. — Інакше тобі б не вдалося вирвати у нього кубок з-під носа. Він досі картає себе за ту помилку.

— Це була чесна і справедлива перемога, — додав Гордій. — Я переглянув твої заїзди на торішньому чемпіонаті Європи. Ти став віцечемпіоном. Це заслуговує на повагу.

— Друге місце — не той результат, яким можна пишатися. Чому ти взагалі дивився ті відео?

Я уважно глянув на Гордія. Він спрямував свій погляд вперед, склавши руки на грудях.

— Вивчаю слабкі сторони конкурентів, — відповів він. — У тебе їх достатньо. Не розумію, чому твій батько так легковажно ставиться до ваших тренувань. Вам, як мінімум, потрібні поради від досвідчених гонщиків.

— Я достатньо досвідчений.

— Скільки тобі років? — поцікавився чоловік, перевівши погляд на мене.

— Двадцять три, — відповів я.

— І ти вже став віцечемпіоном? Це вражає.

— Але ж не чемпіоном.

— Чому ти тут, Алексе?

Гордій підійшов трохи ближче. Його погляд став ще пильнішим, а сірі очі трохи примружилися.

— Не зрозумів твого запитання, — буркнув я.

— Хіба ти не хочеш реваншу на європейському чемпіонаті? Хіба не хочеш стати чемпіоном Європи? Для чого тобі цей чемпіонат?

— Тут у мене більше шансів. До того ж я хотів насолодитися легкою перемогою, перш ніж знову повернутися до європейського чемпіонату.

Гордій раптом засміявся від моїх слів.

— Легкою перемогою? — перепитав він. — Ти недооцінюєш своїх суперників. З твоїх слів здається, що ти вважаєш цей чемпіонат дитячими іграми. Не розумію тоді, чому ти граєш у них?

Мене починала злити така кількість тупих запитань. Я відвів погляд та знервовано постукав ногою по асфальту.

— Чекаю чесної відповіді, Алексе.

— Бо цього хоче мій батько, — різким тоном сказав я. — Так достатньо чесно?

— Не думав, що хлопці в такому віці так сильно залежать від думки татусів.

— Як щодо тебе? — спитав я, піднявши обидві брови. — Хіба не ти залежав від свого покійного батька? Усім прекрасно відома та історія, що ти понад усе хотів отримати кубок, щоб здійснити мрію свого тата. То скільки років ти залежав від нього? Я, принаймні, чіпляюся за живе, на відміну від тебе.

— Якби ти сказав мені це років двадцять тому, — на диво спокійно заговорив Гордій, — то я б тебе вдарив. У нас з тобою абсолютно різні історії. Я поділяв мрії та бажання свого батька, а у тебе з твоїм татом вони зовсім різні. Та нехай! Я прийшов сюди говорити не про це.

— А про що тоді?

Я насупився, чекаючи, коли чоловік почне говорити. Він чомусь мовчав, а потім глянув на мене так, що аж мороз пройшовся по моїй спині.

— Про Вікторію, — сказав він. — Мені не подобаються твої занадто довгі та зацікавлені погляди в її сторону. Вас, хлопців, багато тут, а вона одна дівчинка. Красива приваблива дівчина, яка може тобі подобатися. Я це чудово розумію, але Вікторія не така дівчина, до яких ти звик. Вона відрізняється.

— Я помітив, — пробурмотів я. — То це попередження, щоб я не підходив до твоєї доньки?

— Не те щоб я дуже сильно хвилювався за це. — Гордій знизав плечима. — Вікторія не зацікавлена у тобі та і в стосунках взагалі. У неї є високі цілі, а почуття лише заважатимуть їй досягнути їх. Просто хочу, щоб ти тримався від неї якнайдалі.

Я хмикнув, пригадуючи всі ті моменти, коли Вікторія фліртувала зі мною. Схоже, татусь не так добре знає свою донечку.

— Колись це станеться, — сказав я. — Твоя маленька дівчинка, яку ти так сильно захищаєш, закохається. Що тоді робитимеш?

— Я сподіваюся, що вона закохається у правильного хлопця, — твердим тоном мовив він, не відриваючи він мене свого погляду.

— Що у твоєму розумінні означає "правильний" хлопець?

Я склав руки на грудях та зацікавлено схилив голову вбік. Мені справді було цікаво почути його відповідь. Гордій підійшов впритул до мене. Його погляд був таким суворим, наче у хижака. Таким він і був. Хижак, що захищає свою донечку від поганців.

— Будь-хто, але не ти, Алексе!

Його слова не мали б мене зачепити, але щось неприємно вкололо всередині. Він продовжував пильно дивитися на мене, але і я не відривав від нього свого погляду. Хоч як би сильно Гордій не хотів залякати мене, йому це не вдасться.

— Занадто категорично, — буркнув я. — Знаєш, якщо ти так сильно хвилюєшся, що Вікторія тут одна серед хлопців, то я можу привести сюди свою дівчину. Можливо, твоїй донечці тоді тут не буде так нудно?

Вираз Гордія став здивованим, а потім він знову надів маску байдужості. Дивна посмішка з'явилася на його обличчі.

— Я мав би здогадатися. Такі хлопці завжди будують стосунки з одними, а заглядають на інших. Тільки на Вікторію можеш навіть не дивитися. Вона ніколи не буде твоєю.

Я випрямився, бо ця розмова відверто починала мене дратувати. Тепер наші очі були на одному рівні.

— З чого ти взяв, що я зацікавлений у Вікторії? Для мене має значення лише чемпіонський кубок. І на твоєму місці я краще б хвилювався за те, щоб вона впоралася з керуванням на заїздах. Повір, я вмію грати жорстоко з ворогами. А Вікторія — мій ворог і моя конкурентка.

— От і чудово! Це те, що я хотів почути. Звісно, той факт, що у тебе є романтичні стосунки теж мене неабияк тішить. Але знаєш... — Гордій задумано подивився кудись мені за спину. — Вікторія швидше обере компанію автомобілів, аніж буде спілкуватися з твоєю дівчиною.

Чоловік востаннє глянув на мене, а тоді нарешті пішов геть. Коли я оглянувся на нього, то помітив неподалік Вікторію. Одразу ж відвів погляд, бо ця сімейка по-справжньому починала мене дратувати. Я помилився тоді, коли подивився на Вікторію не як на свого ворога. Все-таки вона була ним і буде завжди. Я швидко надів шолом на голову та застрибнув у свій автомобіль. Декілька швидких кіл не завадять. Потрібно якнайшвидше вгамувати злість...

— Ого! — Захар присвиснув. — Тебе не впізнати.

— Хто взагалі придумав цей тупий класичний стиль? — пробурмотів я, поправляючи комірець чорної сорочки. — І чому саме в костюмі потрібно йти на виставку автомобілів?

— Так зведено. Ці виставки вже давно перетворилися на світські заходи. Багаті та успішні хизуються своїми стильними образами та модними автівками. Суцільне лицемірство. Як бачиш, мені теж довелося вдягати костюм.

— Тобі хоча б личить.

Я опустив погляд на свої руки в татуюваннях. За рукавами сорочки їх майже не видно. Лише важливі числа та стародавній символ перемоги можна було помітити на долонях.

— Ти нагадуєш якогось гангстера під прикриттям, — сказав Захар, змушуючи мене засміятися.

— Бракує лише витягнути пістолет і вистрілити просто в ціль, — пробурмотів я.

— І яка твоя ціль?

Я задумався над цим запитання. Завжди намагався жити за чіткими правилами, але останнім часом все летить шкереберть. Рівно з тієї миті, коли я вперше побачив Вікторію. Я похитав головою, щоб не думати про неї. Натомість спробував відтворити в голові ефектну білявку з великими блакитними очима. Тільки мозок чомусь раз за разом уявляв зовсім інше обличчя.

— Мені потрібно заїхати за Анжелікою, — сказав я, схопивши свій піджак.

— Ви разом приїдете на виставку? — поцікавився Захар.

— Так. Я пообіцяв їй.

— Не можу повірити, що ти знову зв'язався з нею. Навіщо це, Алексе?

— Почуття спалахнути під час нашої зустрічі, і ми з нею помирилися. Якось так.

— Годі брехати! Які почуття?

— Найсправжніші.

— Ти не кохаєш її! І вона тебе теж. Їй подобається лише твій статус.

— Значить, нам обом зручно бути разом. І до чого тут кохання? Воно не існує. У цьому я вже точно переконався.

— Те, що Вікторія знову відшила тебе, не означає, що ти повинен на зло їй повертатися до колишньої! Ти поводишся так, наче маленький ображений хлопчик, якому відмовила дівчина.

— Нехай! — голосно сказав я. — Краще я буду ображеним хлопчиком, аніж начхаю на свою гордість та бігатиму за нею. Вона не хоче мене. От і все!

Я швидко попрямував до виходу, бо не хотів, щоб Захар продовжував колупатися в моєму мозку. Інколи дратувало те, як добре він знав мене та як правильно читав мої емоції. Я швидко застрибнув у новеньку чорну беху. Сьогодні вибір автомобіля був максимально вдалим до цього класичного образу. В цій сорочці мені було незручно, тому я таки розстібнув декілька верхніх ґудзиків. Дихати одразу ж стало легше. Я глибоко видихнув та завів двигун. Будинок батьків Анжеліки знаходився неподалік. Я зупинився біля воріт та посигналив декілька разів. Вийшовши з автомобіля, я подивився на небо, всипане зірками. Усе не так! Усе, чорт забирай, не так, як мало б бути правильно!

— Любий, — почув дзвінкий голос Анжеліки. — Допоможи мені.

Я зітхнув та попрямував до неї. Довгий шлейф червоної сукні зачепився за ворота. Я обережно забрав його та відпустив. Анжеліка з вдячністю усміхнулася мені. Вона потягнулася до мене та обійняла. Світле волосся широкими хвилями спадало по голій спині дівчини. Дівчина глянула на мене своїми яскравими очима. Красивий макіяж, бездоганна зачіска, вишукана сукня — все в ній було ідеальним. Тільки моє захоплення нею було лише візуальним. Серце глухо билося в грудях, як звичайний природний процес. Жодного зайвого стривожено удару. З Вікторією це завжди було по-іншому.

— З тобою все добре? — спитала Анжеліка та ображено надула губи. — Ти навіть не поцілував мене.

Я нахилився та на декілька секунд торкнувся її губ. Вони в неї були холодними, а мені навіть не хотілося зігріти їх. Я відсторонився. З уст дівчини вирвався розчарований стогін, схожий на мурчання котика.

— Нам уже час їхати, — сухо сказав я. — Ми запізнюємося.

Я відійшов від неї та відчинив пасажирські дверцята. Анжеліка сіла всередину, продовжуючи кидати на мене незрозумілі погляди. Я похапцем заскочив за кермо. Тепер мені хотілося, щоб цей вечір якнайшвидше закінчився. Я навмисно ввімкнув музику в салоні, щоб не чути надокучливих розмов Анжеліки. Виставка мала відбутися в одному з заміських палаців. Тут вже стояло багато дорогих автомобілів. Я довго шукав місце, щоб припаркуватися. Анжеліка поруч роздратовано зітхала. Здається, їй хотілося якнайшвидше покрасуватися перед усіма в цій сукні. Нарешті я знайшов вдале місце та припаркував автівку. На вулицю я вийшов першим. Відчинивши дверцята для Анжеліки, я допоміг їй вийти на вулицю. Шлейф її сукні був таким довгим, що довелося його витягати з салону. Я глянув на Анжеліку та вже зібрався йти вперед, як вона раптом схопила мене за руку. Дівчина легко поклала свої долоні на мої груди, а тоді однією з них торкнулася моєї щоки.

— Алексе, ти ображаєшся на мене? Вибач за те, що зробив мій брат. Він не мав тебе бити. Просто не так зрозумів все.

— Це пусте, — пробурмотів я.

— І слідів майже не видно, — зауважила дівчина. — То все добре?

— Так, звісно. Все чудово, Енджл.

Вона усміхнулася, коли я назвав її так. Їй завжди це подобалося. Я схопив Анжеліку за руку, а тоді ми вдвох попрямували до воріт. І хоч я мав би бути спокійним, моє тіло чомусь тремтіло від хвилювання. Я знав точно, що зустріну тут Вікторію. Мене цікавила лише її реакція на мою появу з Анжелікою. Можливо, їй буде абсолютно байдуже, але я чомусь хотів, щоб це було не так. Коли ми вийшли за ворота, мені вистачило одного погляду на присутніх, щоб помітити її. Дві секунди... Саме стільки я наказував собі дивитися на неї. Не більше! Але, коли вона стояла така красива в цій неймовірній атласній сукні шоколадного кольору, я не міг не дивитися. І в цей момент я зрозумів, що дівчина поряд, яка тримала мою руку та тулилася до мене, не має ніякого значення. Ніколи не буде мати.