Жагучі серця - Ксана Рейлі

Вікторія

— Гадаю, ще є час, щоб прибрати її зі списку учасників, — сказала мама та підвелася зі стільця.

Вона почала намотувати круги по кімнаті, знервовано перебираючи пальцями.

— Я не дозволю вам це зробити, — впевненим тоном мовила я. — Це моє остаточне рішення.

— Про що ти говориш, Вікторіє? Тобі лише двадцять! Про який чемпіонат ти думаєш?

Мама відверто злилася, а я чомусь відчула сльози на очах. Не такої реакції мені хотілося.

— Визнаю, я вчинила неправильно, коли подала заявку таємно від вас, але ви б ніколи не дозволили мені взяти участь в чемпіонаті.

— І зараз не дозволяємо! — голосно закричала мама.

— Я вже достатньо доросла, щоб робити те, що мені хочеться, — вперто сказала я.

— Ти не готова! — різко буркнув тато.

— Ти не знаєш цього. Я багато тренувалася, щоб бути впевненою у своїх силах.

— Ти надто юна, — батько продовжив шукати причини.

— Але я вже не маленька дитина, тату. Я хочу йти до своїх мрій. Я... Я хочу стати чемпіонкою, як і ти колись.

Я уважно подивилася на нього з надією отримати від нього підтримку та розуміння. Мама ніколи цього не прийме, але він мав би. Тато мав зрозуміти мене, як ніхто інший.

— Це дуже ризиковано, Вікторіє! — спокійніше сказав тато, не відриваючи від мене свого погляду.

— Чомусь ти не думав про це, коли почав займатися перегонами. Коли я побачила тебе з чемпіонським кубком в руках, то мені захотілося теж стати такою. Вам це може здаватися дурницями, але я уже п'ятнадцять років мрію про кубок. Я хочу стати чемпіонкою, і я стану нею в цьому сезоні чемпіонату.

Мама голосно зітхнула від моїх слів. Я глянула на неї та помітила її розчарований погляд в мою сторону.

— Де ти взяла гроші? — суворим тоном спитала вона.

— Використала частинку з тих, що залишив мені прадід, — тихо зізналася я.

Мама гучно плеснула долонями по своїх ногах. Вона засміялася в істериці та похитала своєю головою.

— Ти вже зовсім з глузду з'їхала? Як ти могла так безглуздо витратити спадок твого прадіда?

— Це мої гроші. Я маю право користуватися ними, коли захочу!

— Наскільки тобі їх вистачить? — спитала мама, склавши руки на грудях. — Думаєш, що в цьому спорті все так просто? Тобі потрібен спонсор та команда. Де ти знайдеш механіків, менеджера, автомобіль врешті-решт?

— Я сподівалася, що тато допоможе мені з цим, — прошепотіла я та зиркнула на батька.

— Вона подалася від імені моєї команди, — сказав він, глянувши на маму.

Вони деякий час мовчки дивилися одне на одного. Я починала тремтіти в передчутті скандалу. Це поки було затишшя перед бурею.

— До чемпіонату дуже мало часу, Вікторіє. — Тато глянув на мене. — Ти не встигнеш підготуватися.

— Я вже деякий час тренуюся з... — я замовкла, бо не дуже хотілося здавати дядька.

— З Єгором, — додав батько. — Я мав зрозуміти, що ви катаєтеся не для розваги.

— Мене лякає, що ти такий спокійний, — втрутилася мама. — Гордію, ти ж не зробиш цього, правда?

— Чого не зробить? — спитала я, переводячи погляд з мами на тата.

— Ти ж не підтримаєш її? — додала вона. — Не дозволиш їй ризикувати собою, як ти сам це робив усі ці роки?

Я напружилася, очікуючи його відповіді. Якщо батько підтримає мене, то мама нічого не зможе вдіяти. Вона не піде проти нього.

— Вікторія достатньо доросла, щоб самостійно будувати своє майбутнє, — твердо сказав він. — Якщо вона справді націлена стати чемпіонкою, то я допоможу їй з цим.

Я мало не розплакалася, бо слова тата так сильно розчулили мене. Я знала, що він підтримає, допоможе мені. По-іншому не могло бути, бо він знав мене так добре, як ніхто інший.

— Ти жартуєш? — голосно спитала мама. — Ти просто таки відправляєш свою доньку на вірну смерть!

— Не перебільшуй, мамо.

— Не перебільшуй? — Сердитий погляд матері зупинився на мені. — Я розпинаюся перед тобою, розповідаю про моделінг, блогінг, намагаюся допомогти тобі, а ти потайки від мене подаєшся на чемпіонат з тих клятих перегонів?

— Годі! — закричала я та зірвалася на ноги. — Мене не цікавить моделінг і той тупий блогінг. Я не хочу займатися цим, чуєш? НЕ ХОЧУ!

— Виходить, що це і були твої секретні справи. Думала, що між нами щось більше, аніж матір і донька. Я гадала, що ми подруги.

Мама майже виплюнула ці слова. Мене чомусь це страшенно розізлило.

— Подруги? — перепитала я, засміявшись. — Ми подружки тоді, коли тобі потрібно сходити в салон краси з кимось, на шопінг, манікюр, масаж чи якусь довбану фотосесію! Тільки коли ти справді мені потрібна, то тебе ніколи нема поряд. У тих речей, які важливі для мене, ти не підтримуєш мене. Ти не уявляєш, що я відчуваю, коли сідаю за кермо автомобіля. Ти не знаєш, як мені добре в ці моменти. Будь ласка, не руйнуй це. Я... Я зненавиджу тебе.

На останніх словах мій голос затремтів. Попри наші непорозуміння з мамою, я все ж любила її дуже сильно. Я б не хотіла ненавидіти її, але якби вона зруйнувала мої мрії, то зробила б це.

— Що ти таке кажеш, Вікторіє? — ображено мовила вона. — Я лише хочу вберегти тебе.

— Не треба! Я сама себе вбережу. І у мене є тато.

Я легко усміхнулася, глянувши на батька. Була певна, що поки від поруч, то зі мною нічого не станеться.

— Це ти винен! — дорікнула мама татові. — У п'ять років відправив її на картинг. Що ти казав мені тоді? "Це безпечний спорт, Поліно! Вікторія виховає характер, стане сильнішою та впевненою. Навчиться бути лідером, а це точно піде їй на користь...", — вона процитувала його та гірко посміхнулася. — Потім ти постійно водив її на свої тренування, катав на своєму автомобілі, вчив водити. Вона цілими днями була з тобою на тому автодромі. Ти це зробив, Гордію! Ти закохав її у перегони.

— Мамо, перестань! — голосно сказала я. — Тато до цього аж ніяк не причетний. Це у крові.

— Виходить, що моєї крові у тобі нема зовсім. — Мама швидко витерла одиноку сльозу, що покотилася по її щоці. Вона глянула на батька з незрозумілими мені емоціями. Мабуть, образою. — Вона повністю твоя донька, Гордію. Навіть тест ДНК не потрібен. Роби, що знаєш! Але якщо з нею щось станеться на тих перегонах, то я обіцяю, що розлучуся з тобою. Дай мені слово, що з нашою донькою все буде добре.

— Вона не постраждає, — впевнено сказав тато. — Я обіцяю тобі.

— Добре. Тоді я поїду до тієї сім'ї, в якої є хоч трішки моєї крові.

Вона посміхнулася, стримуючи сльози, а тоді поспішила до своєї спальні. Я не хотіла, щоб все сталося саме так. Не хотіла, щоб мама ображалася, злилася на батька, звинувачувала його та погрожувала йому розлученням. Тепер мені потрібно бути вкрай обережною, щоб до цього не дійшло.

— Вона не буде довго злитися, — заговорив батько. — Їй потрібен час, щоб змиритися з цим, тож краще зараз не турбувати її.

— Дякую тобі за підтримку та розуміння, — сказала я і підійшла ближче до тата. — Ти завжди особливо ставився до мене. Я дуже сильно люблю тебе.

Я потягнулася до чоловіка і міцно обійняла його, поклавши голову на татове плече. Він ніжно провів своїми руками по моїй спині. Ми деякий час стояли так, доки я не почула грюкіт вхідних дверей. Я оглянулася, але нікого не побачила. Мабуть, мама пішла кудись. Не впевнена, що мої міцні обійми з батьком були їй приємними.

— Коли ми почнемо тренуватися? — спитала я, глянувши на тата.

— Не все так просто, Вікторіє. Завтра проведемо тест-драйв.

— Тест-драйв?

— Ти ж не думала, що я так легко прийму тебе в команду? Буде заїзд. Якщо ти впораєшся добре з керуванням, то я погоджуюся з твоєю участю в чемпіонаті.

— А якщо ні?

— Я виключу тебе зі своєї команди, і ти автоматично вибудеш зі списку учасників.

Я здивувалася, бо не очікувала, що тато буде тестувати мою їзду. Мабуть, це правильно, тому завтра я повинна викластися на всі сто.

Я довго прислухалася до звуків на першому поверсі, очікуючи повернення мами. На годиннику вже було далі за першу. Вона б мала давно повернутися. Я почала хвилюватися, а ще й Тео кудись зник. Сон ніяк не йшов. Вхідні двері легко зачинилися. Здається, у вітальні ввімкнулося світло. Тихі кроки свідчили, що це мама. Вона завжди вночі ходила максимально тихо, щоб нікого не розбудити. Я підійшла до дверей і трохи відчинила їх. Легкий шум на кухні, стукіт келиха об стільницю. Схоже, мама вирішила випити. Двері знову видали гуркіт, але вже сильніший. Це точно були ті, що з гаража. Мабуть, Тео повернувся.

— Де ти був? — почула різкий голос матері.

— Гуляв, — максимально спокійно відповів брат. — Що з тобою? Ти в порядку?

— Не в порядку! З вами я ніколи не буду в порядку. Ти ж знову ганяв на своєму байку десь, правда?

— Мамо, будь ласка, не починай.

— Мене це дістало! Чому ви обоє так схожі на свого батька? Спочатку Вікторія з тими автомобілями та чемпіонатом, а тепер ще й ти з нелегальними перегонами на мотоциклах. Ви божевільні!

— Я йду до себе, — голос Тео був максимально спокійним. — Поговоримо про це вранці, гаразд?

— Так, ми обов'язково поговоримо про це, але відтепер ти на домашньому арешті!

— Що? Ні, мамо, ти не можеш так вчинити зі мною.

— Я все сказала. Якщо хочеш, то можеш іти пожалітися своєму татусеві. Ви ж обоє його любите більше.

Я важко видихнула, зачинивши двері, а тоді втомлено сперлася на них. Мені не хотілося ставати причиною цих сварок і непорозумінь в сім'ї, але іскра вже запалала.

Зранку мама не прийшла на сніданок, тож ми втрьох снідали мовчки. Між нами була помітна напруга, бо чомусь все стало гірше, аніж коли-небудь раніше. Тео колупався виделкою у своїй тарілці, тримаючи на колінах Дотті. Цей собака був для нього своєрідним заспокійливим. Наші з братом погляди зустрілися. Я сумно усміхнулася йому, а він понурив голову, наче передчував, що у нашій міцній та люблячій сім'ї вже з'явилася тріщина...

Я схвильовано вистрибнула з автомобіля та почала знімати шолом з голови. Мені здавалося, що я чудово впоралася з цим тестуванням. Усі повороти проїхала з такою легкістю, наче робила це кожного дня. Я усміхнулася, прямуючи за батьком. Він весь цей час слідкував за моєю їздою, а також записував усе в якийсь блокнот.

— Це було погано, Вікторіє, — різко сказав він тоном тренера.

Моя усмішка одразу ж впала. Я насупилася, а ще серце почало битися швидше від хвилювання. Тато може виключити мене.

— Але чому? Я ж проїхала всі кола швидко, а ще з легкістю впоралася на поворотах.

— Ти перевищила максимально дозволену швидкість, про яку ми з тобою домовлялися, — почав тато, — а ще ти мало не злетіла з траси на другому повороті. Це ти вважаєш "легко впоралася". Це не стрітрейсинг, Вікторіє. Тут є правила, яких варто дотримуватися. Не треба чинити так, як велить тобі серце. У першу чергу ти повинна обдумувати кожен свій крок.

— І що тепер? — розчаровано спитала я, опустивши голову вниз.

— Я дам тобі випробувальний термін, щоб ти це все усвідомила.

— Скільки часу?

— Один тиждень. Думаю, що цього мені вистачить, аби зрозуміти точно, чи зможеш ти стати чемпіонкою.

Я підняла голову, зустрічаючись поглядом з очима свого батька. Мені здавалося, що він таки покладав на мене надії.

— Я зможу, тату!

Він раптом охопив моє обличчя своїми долонями та поцілував у чоло. Я легко заплющила очі.

— Не розчаруй мене, гепарде.

Я усміхнулася, коли батько назвав мене цим прізвиськом. Як у дитинстві, коли я займалася картингом. Він завжди казав, що гепард — найшвидша тварина на суші, а я така ж швидка, коли сідаю в автомобіль.

— Я не підведу тебе, — впевнено сказала. — Обіцяю.