Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

— Так. Тепер я усе розумію. Ігіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.

Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…

Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.

Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.

— Не бійтеси, не бійтеси, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци гівка?

Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповіла Марцеля:

— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.

— Се добре. То біх хоків, аби–сте назвали го Олексов. На памнєтку, шо–м був на єго уродинах.[71]

— Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.

— А чому пані нич не говорит?

— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.

— Но нічо, нічо… Най відпічнет.

Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:

— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, най не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.

Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і йшла до опришків, шепнувши на ходу пані:

— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.

— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.

— Анітрохи.

Леґіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.

— А страва чиста?

— Чиста.

— Не затроєна?

— Ні, пане отамане.

— Ано спрубуй.

— З котрої миски?

Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертай, що Олекса усміхнувся.

— Но–но — не треба. Вір–ю. Но–ко, хлопці, напоймоси. Тіцький чєс і не вигіли–сми.

І почалася учта. Пані Марцеля була присутня весь час, і коли бачила, що кому чого бракує, зараз постачала.

— А то маємо господиню добру! — хвалив Олекса й на вихіднім витяг три злотих із тобівки й давав пані Марцелі.

Ледве помітно здригнулися руки у женщини, коли вона брала цей кривавий дар, але знала, що відмовитися не можна.

Опришки пішли. Пані Марцеля сіла на лавку і впала головою на стіл.

Мацєй вийшов за опришками. Почув свист. Чотири тіні з чотирьох боків метнулися у тьмі беззвучно. Взагалі опришки йшли, не видаючи звуків.

Мацєй виждав довго, поки міг думати, що опришки увійшли далеко. Пішов на вежу і вистрілив тричі з трьох мушкетів.

Пан Андрій прилетів на коні, але один погляд сказав йому, що ніби все в порядку. Стомленим голосом говорила пані Марцеля:

— Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.

Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.

Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.

— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…

— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.

Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ звична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було незвично і страшно.

— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.

— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.

— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.

— Панове! Коли вже пішло на латинські поговірки, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.

— Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, — ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!

— А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.

— А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.

— О! Це справді.

— То ви, пане, ображаєтеся, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?

— Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.

Між іншим, дуже всіх вразив факт