Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

— Концерн — дивись, пане. Се властиво турецька зброя. Називалася у них канжар або гангар, ну а ми вже переробили на більш делікатне — концер. Бачиш — він похожий на меч, тільки без хреста у єльця. Вживався тільки на коні й приторочувався до ряду.

Оце турецькі шаблі, сильно криві, а оце наші — легко криві. А ось карабелі. А скілько їх!.. Знаєш, пане, звідки пішла назва? Це ще в 1496 році прибув до двору королівського на службу якийсь Карабеля і впровадив до вжитку оцю легку, зграбну, сказав би, салонну шаблю.

Далі колекція чеканів — отих самих, що їх забороняли носити аж три конституції сеймових. Бо шляхта, уживаючи чекана ніби для підпори, пускала його в хід як зброю при першій же зваді. Се був властиво молоток: з одного боку обух, а з другого — гострий грот, чи, як його ще називали, надзяк. Удар такої штучки чи тим, чи тим боком здебільшого був смертельний.

— Ех!.. Уміли жити наші батьки, — зітхав пан Фількевич.

І от наші підгіряни могли тепер оглядати ту всю пиху власними очима. Тож ходили по замку, і коли не роззявляли ротів, то тільки тому, що пам'ятали про своє шляхетське достоїнство…

За обідом сиділи хоч і не в центрі — були пани й більші, — але все ж і не на останньому місці. Побачили й пана Потоцького. Не поїхав він до Варшави і здобив обід своєю присутністю.

Що наїлися за обідом усякого дива, то це вже нехай так, але що наслухалися, так такого, що часом і вухам своїм не вірили.

Все ж як–не–як, а серед рядової шляхти особа короля була коли не священною в селянськім розумінню, то, в усякому разі, поважною. Навіть ті, що охоче затягалися до всякої конфедерації, особи короля не сіпали. А тут таке говориться, що прямо… ну вуха в'януть.

— Ого! Виграла Річ Посполита, взявши синочка за татуся, — просторікав сам пан гетьман, надробляючи міною. — Той був злочинцем Речі Посполитої, а цей просто паразит. Той все розмишляв над погибеллю республіки, а цей уже ні про що не думає. Той був охотник випити, охотник до баб, охотник до укладання державних планів, а цей дудлить свої пива німецькі, важкі, як олово, плодить дітей із своєю на диво бридкою малжонкою, а планує тільки лови, паради та перві забави.

Присутні реготалися з остроумства пана гетьмана, вставляли підходящі репліки, а пан гетьман, знаючи, що його слухатимуть, перебивав на половині чиюсь бесіду і правив своє, лаючи Августа. Якийсь поважний сивовусий достойник, обтерши вуса, казав:

— А прецінь не можна не сказати, що як був королевичем, то показував якісь гарні риси. Помічалася певна поміркованість, бридився способом життя батька, його цинізмом… І куди то потім усе ділося?

— Ксьондзи, ксьондзи. В болонськім монастирі то все вивітрилося.

— Ще навіть коли старався о корону — показував якусь ініціативу, а тепер…

— Попи, попи… То ж такі, що вилущать усе добре й не з такої слабовільної істоти.

Пан гетьман їв щось смачне. Нараз припинив і розреготався.

— А чи бачили ви, панове, як він б'є ведмедів і оленів на льоту?

— Як то «на льоту». Прецінь ведмеді не літають.

— Для нас з вами. А для коронованих голів літають.

— Тобто?

— А так. Аби не задавати собі труду їздити, ходити, стояти на полюванню, наш найясніший король велить із даху замку скидати ведмедів і оленів і б'є їх «на льоту».

Хто сміявся, хто стискав плечима, хто обурювався, а всі разом осуджували.

— Що ж говорити про державні справи, коли король не хоче потрудитися навіть для улюбленої розривки своєї.

— Здав усе на своїх любимців і заспокоївся.

— Єдина його праця — се що він каліграфічно гарно і без кінця рівнодушно виписує на паперах…

Хтось із гостей питався гетьмана:

— Чи то правда, що він не дає нікому жодних аудієнцій, бо то неспокоїть.

— Правда. Він навіть найвищим достойникам Корони показується здалека й лише при парадних оказіях.

— З ким же він тоді перебуває?

— З лакеями і блазнями — ото його улюблене товариство. Фрідріх прусський сміється: «Знаєте, як проводить час мій коханий брат Август? Він одному блазневі дасть по пиці, другому в зад, а ті кричать: «Ой, рятуйте! Як боляче!» І мій добрий брат Август кладеться від сміху. А ті, кому хочеться королювати за нього, усяко похваляють такий спосіб провадження часу… — хо–хо–хо!..

— Допустити себе до того, щоби сторонні монархи сміялися.

— В Голландії було вибито медаль з трьома польськими «королями» — Сулковським, Генніке й Брюлем.

— Сулковський був бездара. По–моєму, все ж Брюль розумніший.

— Це правда, — говорив той же поважний, із сивиною достойник. Він качав однією рукою шарик із хліба й дивився на нього уважно. — Брюля було вистилізовано ще за покійного короля. Я би сказав, що він з тої породи міністрів–авантюрників, як ото…

— Е, що там говорити! — перебив гетьман. Достойник глянув на нього, і в тім погляді було здивування. Хоч ти, мовляв, і гетьман, але мусив би знати правила ґречності. Пахолків своїх звик перебивати в мові.

А пан гетьман навіть не помітив.