Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
А ось таємна інструкція зобов’язувала Ізмайлова стежити за гетьманом і старшиною, щоб вони не зносилися із «зрадниками», поляками, шведами, турками і татарами, таємно вивідувати, скільки податків збиралося раніше і скільки тепер, прислухатися до розмов – стольник Ізмайлов перетворювався на банального підслуховувача-донощика, сексота.
Ізмайлов наголошував у своїх секретних доносах цареві, що новий гетьман Скоропадський у своїх універсалах вперто уникає офіційної московської термінології щодо «изменника» Мазепи, називаючи його не «изменником», а – «бувшим гетьманом» або – «нашим антецесором» [35]. Ба, новий гетьман Скоропадський, певно, не тим духом дихає, доносив стольник Ізмайлов, адже він сміє вимагати, аби заборонили московитам називати українців «изменниками» [36].
Невдовзі стольника Ізмайлова заступив стольник Протасьєв, видатний хабарник і донощик. Зважаючи на його донос, цар скасував виборність полкової і сотенної старшини, а всю владу поступово, але неухильно в Україні забирала московська адміністрація. Ігноруючи гетьмана, цар сам почав призначати полковників, як правило, з росіян, а вони, не знаючи місцевих звичаїв і борючися з «изменою», творили, що хотіли.
Щоб обезсилити, знекровити Україну, ослабити її людський потенціал, діяла практика посилати десятки тисяч козаків на «канальні роботи», на будівництво Петербурга та укріплених ліній на Кавказі, в походи на Персію. Там козаки – військова еліта нації – гинули масово. Так започаткувалася традиційна московська політика знищення українців як народу.
Аби позбавити гетьмана будь-якої самостійності, Петро І створив в Україні так звану Малоросійську колегію, яка позбавила гетьмана й тієї влади, що її він мав. При цьому для українського народу було видано грамоту з демагогічними твердженнями: колегія створена для «того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками старшин».
Марно Скоропадський доводив Петрові I: це – брутальне порушення всіх договорів, укладених Україною з Москвою. Цар насмішкувато відповідав: «дело сделано», мовляв, реформа не суперечить статтям Богдана Хмельницького.
Така нахабність добила Скоропадського, хоч він і відзначався терплячістю. Повернувшись від царя, він зліг, сказав: «Амба нашим вольностям» – і не довго й мучився. 3 липня 1722 року його не стало.
(Гетьман Пилип Орлик запише до свого щоденника: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель».)
Через кілька днів після похорону Івана Скоропадського новим гетьманом – правда, спершу наказним, – з веління царя було обрано чернігівського полковника Павла Полуботка. Чоловік він був рішучий, у своїх діях твердий, взявся за справу, як мовиться, обома руками. Але тут до Глухова, що був новою столицею Гетьманщини, примчав царський посланець, бригадир Вельямінов і заходився формувати Малоросійську колегію.
Так виникло двовладдя в Україні. Вельямінов почав і сам писати доноси цареві і пересилав інші, видавав накази Генеральній військовій канцелярії. Полуботок запротестував – у нього, гетьмана, вже не лишалося ні влади, ні прав.
А Вельямінов тим часом слав Петру І різні проекти різних змін в адміністрації й судах та фінансах і геть звів нанівець гетьманську владу. Цар прислухався лише до Вельямінова. Гетьман Полуботок не здавався, слав цареві петиції, що Вельямінов знищує владу гетьмана. На що Петро І сердито відповів Полуботку: «Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетманы явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское… а потому надобно приискать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора».
Між Полуботком і Вельяміновим почалися гострі сварки та зіткнення. Полуботок посилався на свій сан наказного гетьмана, якого визнав цар, а Вельямінов на це відповідав: «Я бригадир и президент, а ты что такое предо мною? Ничто! Вот я вас согну так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому!»
А коли Полуботок зауважив бригадиру на непристойність його вихваток, Вельямінов закричав: «Я вам указ!..»
Зрештою, цар відкрито став на бік Вельямінова, викликав до Петербурга гетьмана Полуботка з групою генеральних старшин і звелів їх ув’язнити до казематів Петропавловської фортеці.
Одночасно в Україні схопили й арештували всіх однодумців Полуботка – у тім числі й майбутнього гетьмана – вже третього після Мазепи – Данила Апостола. Гетьмана Полуботка чи не щодня катували в казематі, морили голодом – 29 грудня 1724 року гетьмана Полуботка не стало. Він, закривавлений, покалічений, ослабілий від голоду, околіє в крижанім казематі. Там же скінчили свої дні й переяславський полковник Карпека та реєнт Генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський. Решту старшин від Сибіру врятувала нагла смерть Петра І на початку 1725 року.
Після розгрому полуботківців у Глухові і в усій Україні вже самовладно правила Малоросійська колегія.
Про ті події через десятиліття українського рабства Тарас Шевченко писатиме від імені замордованого Полуботка:
О Боже наш милосердний!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями.
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. – Царю! Царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навіки-вічні.
Французький офіцер Шарль Франсуа Масон з 1762 по 1807 рік служив у російському війську і навіть якийсь час був наближеним до царського двору. Ось його моторошні свідчення про терор, що його чинили в Україні царські війська:
«Войовнича нація козаків меншає (день у день). Вона скоро зникне з поверхні землі так, як зникли інші, над ким затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція настане незабаром та визволить її з-під ярма, яке її нищить і душить.
Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розпалі воєнної дії, а росіянин зроду холоднокровно-нещадний і суворий.
Козацька нація й тепер у стані кризи, вона звивається й побивається під ногою колоса, що її розчавлює…»
Пилипу Орлику, незважаючи на всі зусилля, не вдалося відновити незалежну Україну, але він наблизив її появу на картах світу. Сам він все життя залишався вигнанцем, помер у бідності в молдавській столиці Ясси 24 травня 1742 року. На той час його старший син Григорій уже був впливовою людиною в Парижі.
У ХХ столітті на його колишніх землях поблизу французької
