Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Отже, «Заповіт» зобов’язував спадкоємців Петра вести безперервні війни шляхом і відкритих конфліктів, і дипломатичних інтриг, робити все, аби врешті-решт підкорити собі Європу: розділити Польщу, нейтралізувати Турцію та завоювати Індію, домігшись таким способом повної євразійської гегемонії.

Варто зазначити, що частина «Заповіту» Петра І на той час вже практично була здійснена (наприклад, династичні союзи з німецькими державами, активне використання культурного досвіду Заходу, розширення виходу до Чорного моря і поділ Польщі), що й надало значну переконливість решті пунктів «Заповіту».

Але… Петрові Першому – а він хоч і був живим богом для Росії, «Велікім» імператором і прочая, і прочая, залишався такою ж людиною, як і всі прості смертні, часто хворів, з роками все сильніше й сильніше, і, розпочавши всього лише шостий десяток, вже був просто руїною. Ніколи не лікувався, вважаючи, що його могутній організм і сам упорається з хворобами. Випивав уранці стакан водки, що подавав йому денщик, загризав солоним огірком і – працював, попихкуючи люлькою. А хвороби тим часом робили своє, підточуючи й підточуючи його колись справді могутній організм.

В останні роки царювання Петро І часто хворів – здогадно на хворобу нирок, ускладнену уремією.

Влітку 1724 року його хвороба посилилась, але під осінь Петро відчув себе краще. Перепочив. Махнув рукою, мовляв, «авось» само минеться. І далі солдат-денщик приносив йому вранці стакан водки та солоний огірок…

Зрештою напади хвороби так посилились, що імператор розпорядився поставити в сусідній із своїм кабінетом кімнаті додаткове ліжко – відлежуватися під час приступів.

Потім імператор велів поруч зі своєю спальнею влаштувати «похідну церкву», де 22 січня і висповідався. До того він днями й ночами кричав від болю – голос мав сильний, тож від його крику в Зимовому палаці ніхто не знав де дітися (до крику додавався ще й мат, адресований, звичайно ж, хворобам), але сили його швидко залишали, а «сили» хвороб тільки росли, й імператор вже не міг голосно кричати й матюкатися як раніше, а тільки стогнав від жорстокого болю і часто стогін його переходив у якесь звірине виття…

Планами завоювання Європи він уже не міг займатися – як і будь-чим. Навіть внутрішньодержавними справами. Як не міг вже й сам себе обслуговувати. 27 січня (7 лютого) були амністовані всі засуджені на смерть чи каторгу (крім убивць і тих, хто неодноразово займався розбоєм), але це не допомогло. Імператору краще не стало – він вже не спав, хрипів вдень і вночі, час од часу провалюючись в тяжке забуття…

Доки він скреготів зубами й кричав у непам’яті, хтозна-звідки вигулькували чаклуни та знахарі – цілителі в чорних клобуках і теж, підстрибуючи навколо одра імператора, щось кричали-голосили, закликаючи сили потойбічні порятувати раба Божого Петра від напасті та виганяли з хворого «духів пітьми».

А якийсь малорос, присланий бригадиром Вельяміновим з Глухова, де тоді була гетьманська столиця, читав знахарську молитву, що рятувала рабів Божих, хрещених та молитовних від будь яких хвороб…

– Їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шестом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» – «Іду до нарожденного, молитв’яного раба Божого Петра виганять оцим шестом і святим хрестом хворобу з раба Божого Петра, виганяти її в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не піють, де сонце не світить…» – «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу з раба Божого Петра виганяй, і я тобі буду в допомозі. Амінь!»

І хворий, ледь відбубонів знахар свою молитву, ніби отямився, заворушився і, сівши на своєму одрі, раптом попрохав папір. Щось було почав писати, але встиг вивести лише два слова: «Отдайте все…» – і впав у непробудне забуття.

Коли стало зрозуміло – імператор помирає, всі заметушилися, бо всіх хвилювало, хто займе престол. Сенат, синод та генералітет, ті установи, які мали право розпоряджатися долею престолу, зібралися в ніч на 28 січня, щоб вирішити питання про спадкоємця Петра І. Але нічого не встигли ухвалити, як до залу увірвалися гвардійські офіцери, а на площу тим часом вийшли два гвардійські полки. Під барабанний дріб та погрози гвардійських офіцерів, які відстоювали права на престол жони царя Катерини Олексіївни, Сенат ухвалив: трон успадковує вона, жона Петра, Катерина Олексіївна, яка 28 січня (8 лютого) 1725 року стала першою російською імператрицею під ім’ям Катерини І.

На початку шостої ранку 28 січня (8 лютого) Петро Велікій закінчив свої дні у своєму Зимовому палаці біля Зимової канавки – за офіційною версією, від запалення легень. Поховали його в соборі Петропавловської фортеці в Санкт-Петербурзі.

А далі традиційне: «Вскрытие показало…»

А розтин показав наступне: «…резкое сужение в области задней части мочеиспускательного канала, затвердение шейки мочевого пузыря и «антонов огонь». Смерть последовала от воспаления мочевого пузыря, перешедшего в гангрену на почве задержания мочи, вызванной сужением мочеиспускательного канала».

В останні роки Петрові треба було спішно й серйозно лікуватися, рятуючись від коси, що кістлява вже тоді занесла над ним, а він був занятий тим, що складав плани – в принципі фантастичні – завоювання Європи – далась вона йому! Ті плани складав, що будуть його ж адептами визнані згодом як фальшивка. Мовляв, вороги Петра і Росії придумали такі плани і видали їх як якийсь міфічний «Заповіт Петра». Це щоб урятувати репутацію Росії.

Повністю «Заповіт» (липовий, фіктивний чи реальний) Петра І буде опубліковано лише в 1836 році. Як свідчили публікатори (сьогодні дослідники пишуть: за легендою публікаторів), «Заповіт» був знайдений знаменитим французьким шевальє (у феодальній Франції дворянський титул) д’Еоном у секретних архівах Єлизавети Петрівни у 1757 році. Документ названий як «Копія плану європейського панування», він був неодноразово перевиданий у різних книгах з метою закликати Європу до єдності проти «російських варварів». Згодом у Росії з’явиться «наукове дослідження» О. Шубинського, що «аргументовано разоблачает подделку».

Так нині переконані всі адепти російського самодержавства й особливо діянь Петра І, якого вони в порядку вседержавного підлабузництва називають Велікім.

…Заповіт – офіційний документ, який містить розпорядження певної особи на випадок смерті…

Передсмертна воля…

Настанова, наказ послідовникам або нащадкам…

Хто заповідає кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити, а хто… як загарбати чужі країни.

Точнісінько, як ото в Поета:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край