Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Знаменита конституція Пилипа Орлика з’явилася на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності». І майже на 80 років – за французьку «Декларацію прав людини і громадянина».

Близько тридцята років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був – у Швеції, Німеччині чи в Туреччині – жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Як свідчить історик Дмитро Дорошенко, «він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок денний. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

І робила все, аби Україна й думати забула про самостійність. Майже довгі три століття це їй вдавалося, але, врешті-решт, те, що мало статися, те й сталося – Україна сьогодні вільна і незалежна, та Україна, за яку все життя боролися Іван Мазепа, Пилип Орлик і тисячі тисяч інших українських патріотів.

А незгоди… Що ж, хто не бореться, той і незгод не знає.

«Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, то розбиваються на шматки».

Це з нотаток Пилипа Орлика французькою мовою – після прочитання «Річарда ІІІ» та «Короля Ліра» 1728 року.

Діяльність Пилипа Орлика в історії України оцінюють по-різному, але незмінно з пошанівком. Більшість вважає його романтичним героєм типу Дон Кіхота, який протягом усього життя був вірним своїм ідеалам, витримав усі випробування – часом і тяжкі – долі, що не завжди була до нього доброю, боровся за ідею, якій був вірний і до всього ж мав неймовірний оптимізм та високі моральні якості. Тож його й назвали «останнім і найліпшим зі справжніх мазепинців».

Нині Україна живе з тими ідеями, йде тим шляхом, за які жив і боровся гетьман Пилип Орлик – українцем за народженням він не був, але був справжнім українцем по духу й діяльності. І по меті, якій він служив, вірячи, що справа його неодмінно переможе. Вона й перемогла, правда через 283 роки, але – перемогла.

І з’явився в життєписі Пилипа Орлика підзаголовок: «Пам’ять про Орлика в сучасній Україні».

Але спершу згадаємо: в м. Крістіанстаді (Швеція, 2012 рік) встановлений пам’ятний знак гетьману Орлику (скульптори Борис Крилов, Олесь Сидорук).

В сучасній Україні Орлик – один із головних героїв історичного пантеону. Зображується як найбільш активний і послідовний борець із утисками Російської імперії.

В Україні заснована премія імені Пилипа Орлика, Національний банк випустив монету з його зображенням.

У Києві у 1993 році ім’ям Орлика названа вулиця (на якій знаходиться Верховний суд України), а в 2011 році був відкритий пам’ятник. Орлик також зображений на поштовій марці, випущеній у 1997 році в серії, присвяченій українським гетьманам.

У «Полтаві» О. Пушкіна Орлик нібито веде допит вірного російському цареві Кочубея (свого попередника на посту генерального писаря), вимагаючи від нього зізнання, де знаходяться багатства, а Кочубей називає його «жестоким человеком» і відмовляється відповідати, після чого Орлик кличе ката…

Достовірність цієї події не підтверджена, це все вигадки і фантазії О. Пушкіна – ну не любив він тих, хто боровся за волю України.

Та ще на Дніпропетровщині є село Орлик. Колись воно звалося як річка Орель, але 1694 року генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик перейменував його в місто Орлик. Чи не на свою, бува, честь?

Та ще є улюблена пісня гетьмана Пилипа Орлика, яку він часто співав:

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Так і має бути: великому орлові великий політ!

«…Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи…»

Фантом – це привид, примара. Те, чого немає.

Що-небудь нереальне, що існує лише в уяві.

Серед найвідоміших мазепинців – борців за незалежну Україну, – другим після гетьмана Пилипа Орлика був його син Григорій.

Григорій (Григор) народився 5 листопада 1702 року в гетьманській столиці Батурині в родині генерального писаря Пилипа Орлика.

Охрестили Орликового первістка в місцевому соборі, хрещеним батьком був не хто інший, як сам ясновельможний пан гетьман «обох сторін Дніпра» Іван Мазепа, а хрещеною матір’ю – Любов Федорівна, досить відома дружина генерального судді Василя Кочубея.

Життя юного Григорія Орлика мине далеко за межами батьківщини – як і гетьманство його батька. Так, мабуть, розпорядилася доля.

І життя таке, що про нього можна й сьогодні знімати пригодницькі фільми. В 14 років хрещеник Мазепи бере участь у першому бою – на боці шведського короля Карла ХІІ Ґустава під фортецею Штральзунд.

Потім Григорій закінчує з відзнакою Лондонський університет у Швеції (шведською мовою він на той час володів, як своєю рідною). Рік служить спершу в шведській, а потім у саксонській королівській гвардії, ще пізніше, здобувши військовий гарт, служить осавулом при польному коронному гетьмані Речі Посполитої. А вже з 30-х років XVIII століття молодий офіцер Григорій Орлик розпочинає військово-політичну кар’єру при французькому королівському дворі (французьку він на той час вивчив як свою рідну), виконує важливі дипломатичні доручення короля Людовика XV, зустрічається з найвищими урядовцями Османської та Австрійської імперій, Кримського ханства, Речі Посполитої. І водночас виконує секретні доручення свого батька – українського гетьмана в еміграції Пилипа Орлика. Отримує звання офіцера королівської гвардії. На чолі кінного полку французької армії гетьманський син бере участь у війні з Австрією 1744–1747 років, у Семилітній війні європейських країн 1756–1763 років, у ході якої отримує генеральське звання. За свої бойові заслуги був нагороджений відзнакою шведського короля «Великий хрест ордена Меча» та французьким орденом «Хрест святого Луї».

Життя його було захоплюючим, незвичайним, складним і багатим на пригоди, але разом з тим і небезпечним… Хаг, капітан з Сасесу, Ля Мот, Ернест Брамляк, Конорієр – це не повний перелік його прибраних прізвищ та псевдонімів, під якими Григорій Орлик, виконуючи різні доручення, подорожував європейськими та азіатськими країнами. І псевдоніми – неодмінно кожен раз новий, – йому були потрібні не лише для виконання таємних доручень, зокрема французького двору, а й для власної безпеки, аби ввести в оману російських шпигунів, які після 1709 року полювали в Європі з наказу Петра Першого за «мазепинцями». Це могло скінчиться вельми сумно і трагічно, як то й сталося з племінником Мазепи Андрієм Войнаровським, якого російські нишпорки виловили в Гамбурзі – він необачно жив там під власним прізвищем.

Дипломатичну кар’єру, вельми, до речі успішну, син