Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Зрештою, султан під тиском Росії та деяких європейських держав розпорядився випровадити Карла з Бендер… Чекати ще однієї сутички Карл не став і, перевдягнувшись у форму простого солдата, під охороною солдат і запорожців зник з Бендер.
До всього ж ситуація, як доходили вісті, в королівстві була загрозливою, і Карл так гнав коней, міняючи їх щодня, що, за 15 днів перетнувши Європу, повернувся на батьківщину. І відразу кинувся відновлювати в Швеції свою владу. І – потерпів повну невдачу. (У столицю свого королівства Стокгольм, він навіть не зумів пробитися, і вийшло, що місто 1700 року він залишив назавжди.)
Його Величність все ще мріяв завершити Північну війну з Росією, власне переграти її на свою вигоду, але це були всього лише наївні мрії.
У листопаді 1718 року Карл вирушив у свій останній похід проти Норвегії, яка була тоді під владою Данії, взяв в облогу фортецю Фредрікстен. Як завжди, Його Величність – війни ж його стихія, – був у перших шеренгах атакуючих, воюючи як простий солдат. Там його й знайшла сліпа куля…
За іншою версією, він став жертвою шведських правлячих кіл, що були незадоволені безконечними походами свого короля й розоренням країни, – був убитий внаслідок змови. Деталі загибелі короля досі є предметом суперечок істориків.
Так чи інак, а Карл XІІ став останнім монархом Європи, який поліг на полі бою. Після Карла шведський трон успадкувала його сестра Ульріка Елеонора, але невдовзі престол перейшов до її чоловіка Фридріха I Гессен-Кассельського (Фредріка I). Після невдалої спроби продовжити війну він змушений був у 1721 році підписати Ніштадтський мир з Росією.
Збереглися муміфіковані останки Карла XІІ, на яких добре видно отвір від кулі в голові.
Карл XІІ більшістю істориків вважається блискучим полководцем, але дуже кепським королем. За свідченням сучасників, він мужньо переносив біль і всілякі негаразди і вмів стримувати свої емоції. (Правда, дивувало, що король як чоловік завжди обходився без жінок.). Він привівбуло Швецію до вершини могутності, забезпечив їй престиж, але війна з Росією все перекреслила і позбавила Швецію статусу великої держави…
«Гей, хто в лісі, – озовися!..»
Олександр Олександрович Бестужев – російський письменник (літературний псевдонім Марлінський), декабрист. Друкуватися почав у 1818 році, разом з другом-однодумцем своїм Кіндратом Рилєєвим видавав альманах «Полярная звезда», писав агітаційні пісні, огляди російської літератури. Доля його літературна почала складатися успішно, але… За участь у повстанні 1825 року Олександр Бестужев був заарештований і засуджений до смертної кари, яку потім замінили засланням до Якутська.
У ті часи Якутія була каторгою для політичних засланців, куди відправляли невгодних царському уряду, прогресивно налаштованих представників російського дворянства. Серед декабристів, які відбували заслання в Сибіру і Якутії, було багато друзів О. Пушкіна. Це їм він присвятив знамениті рядки:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье.
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье…
Першим письменником, який познайомив російського читача з Сибіром, був Кіндрат Рилєєв – він присвятив Сибіру два своїх твори: думу «Смерть Єрмака» і поему «Войнаровський».
На той час дума як жанр була вже явно застарілою, а тому не користувалася увагою російських літераторів. Власне, думи, це – українські (за тодішньою термінологією малоруські) історичні пісні, що їх співали професійні співаки, себто кобзарі під акомпанемент кобзи чи бандури. Періодом розквіту цього жанру вважається ХVII століття. А вже у ХVIII столітті думи стали згасати. Основним їхнім сюжетом були події, які хвилювали в той час Україну: боротьба з татарами, турками, поляками. Під час свого розквіту українські думи збагатили й російську літературу. Особливо поетів, які стояли на вільнолюбних позиціях, а таким і був поет-декабрист К. Рилєєв. Декабристи, які відбували заслання в Якутії, писали свої твори на якутську тематику, себто передову, демократичну і загалом свободолюбну й революційну. І Кіндрат Рилєєв поемою «Войнаровський», що була написала в 1824 році, вніс значний вклад у російську художню літературу. Спершу вона називалася (мовою оригіналу) «Ссыльный». Уривки з поеми «Якутськ», «Юність Войнаровського», «Смерть Войнаровського» та інші друкувалися у 1824 році на сторінках журналів «Сын отечества» та «Полярная звезда», а повністю «Войнаровський» побачив світ у березні 1825 року.
Дія поеми розгортається в Якутії. Її тему поет органічно пов’язує з темою Росії. Автор сам не був у Якутії (через рік після виходу поеми Кіндрат Федорович ще молодим, у віці 31 року, буде разом з п’ятьма декабристами повішений), тож поет використав друковані джерела, розповіді очевидців та революціонерів, і це допомогло йому правдиво передати якутську дійсність, а вона була не вельми привабливою. Поема починається з опису загального вигляду міста Якутська, подається характеристика суворого клімату тамтешньої «дикой» та «угрюмой» природи:
Однообразно жизнь ведет
Якутска житель одичалый.
Лишь раз иль два в круглый год
С толпой преступников усталой
Дружина воинов пройдет.
Иль за якутскими мехами
Из ближних и далеких стран
Приходит с русскими купцами
В забытый город караван…
Пушкін високо оцінив «Войнаровського» К. Рилєєва, поема вплинула і на написання ним «Полтави».
Поема присвячена Андрію Войнаровському, племіннику Мазепи (Андрій Войнаровський був сестриничем, сином сестри гетьмана). Він отримав добру освіту в Німеччині. Був активним і дієвим помічником гетьмана, часто виконував його надзвичайні державні доручення. Будучи посланцем гетьмана, представляв його при дворах короля Польщі, кримського хана і султана Пишної Порти. Карл ХІІ надав йому чин полковника шведської армії, а по смерті Мазепи «визнав його гетьманом обох берегів Дніпра…» (з Інтернету).
Але тут, як кажуть: стоп! Гетьманом обох берегів Дніпра, себто України, небіж Мазепи ніколи не був.
Його доля склалася щасливо і… нещасливо. Парадокс, але Войнаровського постійно супроводжувало щастя і в той же час постійно переслідувало нещастя. Успіхи і невезіння. Доля й недоля. І
