Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

людей, і запропонував їх усіх охрестити. Таммі, регочучи, погодилася. Дюк примусив семирічну сестру стати навколішки на мілині, вилив їй на голову три пригорщі води та намалював мокрим пальцем хрест на лобі. Решта не ризикнула лізти у воду, тож Таманта виявилася єдиною, кого він «охрестив». А наступного дня, у понеділок, шкільний автобус, яким клас Таммі вирушив на екскурсію до дитячого музею у Джексоні, зіштовхнувся із бензовозом «Shell» на автомагістралі І-20. Із сімнадцятьох дітей вижила лише Таммі… Подорослішавши, Дюк вважав, що нерозумно та наївно стверджувати, ніби його шлях до Бога почався з аварії, в якій дивом вижила його сестра, але… глибоко в душі розумів: саме так і було. Він пам’ятав фотографію, яку пощастило зробити фотографу-любителю, що проїжджав повз місце аварії, і яку надрукували в усіх газетах штату: блискуча цистерна, що склалася майже навпіл довкола вже охопленого вогнем жовтого автобуса «Gillig», жадібні язики полум’я, які щупальцями розповзаються асфальтом, клуби важкого чорного диму, що розпухають над дорогою, і Таммі, зовсім неушкоджена — ні мазка сажі, ні подряпини, — застигла посеред цього пекла, збентежено втупившись в об’єктив. 1962-го Дюкові Апшоу було тільки вісім, і він просто не міг не пов’язувати порятунок Таммі зі своїм вчинком напередодні.

Бог спочатку врятував її, а тоді дозволив скотитися на самісіньке дно, тож іще довго після похорону сестри Апшоу запитував себе: чому? Який у цьому сенс? Його сестра не мала дітей і навряд чи за п’ятдесят років зробила хоч щось, що дало би змогу назвати її життя змістовним. Хіба що… Через місяць після похорону Апшоу знайшов прийнятну відповідь (чи принаймні так йому здавалося): Господь урятував Таммі, щоби він, Апшоу, увірував, прийшов до Нього і, ставши на праведний шлях, до кінця своїх днів жив у святості. І попри те, що в такій думці було щось неприйнятне, щось крамольно-егоїстичне, вона залишалася єдиним, що припускало його примирення з тим, як Таманта змарнувала своє життя і як пішла з нього.

І тепер, скоцюбившись на холоді, ледь не божеволіючи від спраги, Дюк Апшоу знову повернувся до запитання: який у цьому сенс? Бог пожертвував його сестрою… заради чого? Щоби він, Апшоу, зрештою замерз у горах Пакистану? Так було задумано? Від початку? Але це якась дурня, і хоч не йому про це судити, але Бог не може бути таким… таким… непослідовним. І байдужим. Господь не міг пожертвувати Таммі просто так, повинно бути щось іще, щось попереду, що надасть усьому сенс.

Дихаючи, мов пес, він роззирнувся. Крижані райдужки під припухлими водянистими повіками із затверділою настороженістю промацували сідло. Гори чомусь утратили чіткість контурів. До чого це все? Апшоу мотнув головою. Думки плуталися, чоловік напружився, аж прикусив зсередини щоку, намагаючись вибудувати в голові розділену помірними паузами фразу, потім вдихнув, так ніби готувався її викрикнути й мусив подбати, щоби вистачило повітря, та фраза не складалася, паузи поміж надщербленими, якимись наче чужими словами розповзалися, зрештою все розпалося, і вже за мить чоловік не пригадував навіть, про що мала бути та фраза.

Апшоу роззявив рота, проте лише векнув — як немовля, — і мовчання розпливлося довкола нього задушливою важкістю. Він звів голову, прошиваючи очима волокнисту тишу, і раптом здригнувся. Щось немовби відрізáло його від зовнішнього світу. Кардинал учепився поглядом за схоже на скисле молоко небо, але не міг позбутися страшного відчуття, що ґрунт під ногами осипається і він сповзає в лабети ненажерливої темряви, а тоді несподівано гостро осягнув, як дико хоче…

(жити)

Він знову сіпнувся, обдерши зап’ястя об скелю. Думка викристалізовувалася із темної та розкваслої, немовби пропущеної крізь м’ясорубку маси на денці свідомості.

(жити…)

Обморожені руки засмикалися, не знаходячи місця, із ніздрів вихоплювалося сопіння, і в такт із ним у голові наростала пульсація…

(жити… жити… жити…)

Тиша повнилася дрібною вібрацією. Апшоу заплющив очі та пригадав затишні сонячні ранки, коли він за годину після пробудження приїжджав до офісу в середмісті Джексона та брався відповідати на листи; пригадав схвильоване піднесення, що завжди огортало його перед початком обряду конфірмації; пригадав, як виголошував проповідь перед дітлахами в день закладання першого каменя на місці будівництва нового храму в Порт-Ґібсоні… і під шкірою над серцем забігали мурахи.

(жити… він мусить жити будь-що)

Ця думка розкраяла змучений мозок на клапті. І водночас подарувала полегшення.

Апшоу підповз до Парамонова, поклав руку на обличчя росіянина, та той уже захолов. Від фізичного напруження перед очима розпливлися химерні візерунки, начеб у кавовій гущі після додавання молока. Кардинал кілька разів змигнув, аби повернути зір. Коли в голові прояснішало, Апшоу розвернувся, втупився совиним поглядом у Лейлу та відчув, як у надрах мозку, на молекулярному рівні, щось зсунулося, і все тіло затопила неймовірна впевненість: він не помре. Очі набули застиглого скляного блиску, ставши схожими на вікна покинутого будинку.

Бог завжди вказує шлях. Господь привів до нього росіянина, Господь зробив так, аби росіянин розповів про свого батька, про те, як той вижив у горах, а потім потурбувався, щоби він, Апшоу, згадав про Таммі.

(сестра… його сестра)

Глибоко під сонячним склепінням зажеврів вогонь. Бог не відступився від нього. Він показує шлях. Апшоу підвівся. Кров відринула від обличчя, зморшки стали наче тріщини. Потрібно вціліти, хай чого це вартуватиме, бо лише тоді все матиме сенс: і смерть його сестри, і життя Єгорового батька. Нахилившись, кардинал із другої спроби витягнув із черепа Парамонова сокирку — мозок занімів так само, як і руки, — після чого невпевнено, ніби людина з частково паралізованим обличчям, забубонів:

— Боже, очисти мене грішного, бо я ніколи нічого доброго не вчинив перед Тобою, але Ти визволи мене від усього злого, і нехай буде в мені воля Твоя, щоб неосудно я відкрив уста мої грішні і славив святе ім’я Твоє…

Апшоу здалося, що з порожнечі над головою лине тихий нерозбірливий шепіт, хтось немовби заспокоює його, повторюючи за ним молитву. Кардинал випростався та почовгав до Лейли, що згорнулася калачиком попід кам’яною стіною. Він придушував, зминав простір перед собою. Бог пожертвував його сестрою, щоб урятувати його… Голос у голові належав йому, проте звучав незвично важко та липко, нагадуючи зонд, уведений у тіло ззовні. Бог пожертвував його сестрою, щоб урятувати його… Фраза виникла із нізвідки, із кожним повторенням набирала гучності, швидко поглинаючи решту невиразних і дріб’язкових думок.

Нависнувши над дівчинкою, Апшоу стягнув капюшон і схопив її за волосся. Лейла пронизливо вискнула. Несподівана чистота її голосу злякала кардинала, проте волосся він не відпустив. Навпаки — іще міцніше