Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

11:53

Із напівмарення Анну висмикнув нестямний крик. Кілька секунд вона підсліпувато мружилася, проте Лейла не припиняла кричати, і зрештою, сфокусувавшись, Анна побачила Апшоу, який, тримаючи в одній руці аварійну сокирку, іншою намагався за волосся відтягти іранку від кам’яної стіни. Аннине серце миттю вихлюпнуло в тіло порцію наелектризованої крові.

— Що ти робиш?!

Апшоу повернув голову, й Анна відчула, як повітря довкола неї немовби вкрилося кригою — поважчало та стало крихким. Шкіра на обличчі кардинала огидно тряслася, очі були мертві, наче в опудала.

Старий прохрипів:

— Бог не може так учинити…

— Що? — Анна скривилася. — Відпусти її!

Апшоу вишкірився:

— Бог не може так учинити зі мною!

Він хотів сказати щось іще, проте Анна не чекала й шарпнулась уперед. Сил зіп’ястись на ноги не було, і вона вдарила Апшоу в коліна, після чого, сповзаючи на землю, вгородила зуби в литку. Анна не прокусила ковдру, та й ноги кардинала геть заніміли від холоду, тож укусу він не відчув. Зате поштовху вистачило, щоб його повалити. Кардинал розтиснув руку, якою тримав Лейлу за волосся, та, глухо крекчучи, повалився на бік.

Анна відштовхнулася від землі й заволала не своїм голосом:

— Тікай! — спершу українською, а потім англійською: — RUN!

Ні того, ні того Лейла не зрозуміла, проте їй вистачило інтонації. Дівчинка встала і, через крок оглядаючись, зашкутильгала в бік носової частини Boeing’а, туди, де лежала Гелен Горовіц.

Апшоу почав підводитися, Анна штурхнула його ногою в бік, і чоловік знову впав.

Спостерігаючи, як віддаляється дівчинка, Анна міркувала, як діяти далі. Думки ледве ворушилися. Вона надто слабка, щоби побороти кардинала. Водночас жінка усвідомлювала, що він замислив: убити малу іранку та розтопити сніг у її тілі. І тут щось наче клацнуло в голові.

Сніг!

Ставши навкарачки, жінка закрутила головою. Позбутися пляшки, в яку можна набрати снігу, і, може, Апшоу отямиться. Анна помітила неподалік заповнену снігом пластикову пляшку, потягнулася по неї, швидко запхнула під ковдру та порачкувала геть — у протилежний від носової частини фюзеляжа бік.

Не випускаючи з руки сокири, Апшоу повільно став на ноги та роззирнувся. Лейла, схожа в лахмітті на гнома в обладунках, віддалялася, проте кардинал затримав погляд не на ній, а на Анні. Він бачив, що Анна зробила, і радше інтуїтивно, ніж усвідомлено почовгав за жінкою на схід, до краю сідла.

11:59

Діставшись до прірви, Анна зовсім знесиліла. Перед очима плавали кола, серце тріпотіло, ніби силкуючись порвати горло. Жінка шпурнула пляшку зі снігом у провалля й отупіло стежила, як вона, набираючи швидкість, котиться засніженим схилом. Повернувши голову назад, Анна видала серію зойків — Апшоу стояв за десять кроків, не зводячи з неї погляду, а за його очима немовби ховалася діра, що розчиняла у своїй непроникності її крики.

Він не поспішав. Сунув уперед, погойдуючись із боку на бік, як людина, що втратила орієнтацію у просторі. Дихав хрипко й нерівномірно: після кількох важких і глибоких вдихів легені на якийсь час завмирали, й дихання ставало поверхневим.

Коли чоловік наблизився впритул, Анна припинила кричати та зі стогоном промовила:

— Усе… я викинула її… пляшки нема.

Тієї самої миті пригадала, що пластикових пляшок було дві, а з того, як вигнулися губи старого, зрозуміла, що він увесь час про це знав. Апшоу йшов не по пляшку, йому потрібна була Анна.

— Це все через тебе, — прохрипів він. — Через твою жадібність. Ти в усьому винна!

— Не треба. — Жінка не могла опиратися, вона ледве говорила, сил не залишилося навіть на те, щоби поворухнути рукою.

Апшоу якийсь час постояв над нею — верхня губа відкопилена, наче у скаженого пса, — а тоді сів на куприк і взявся ногами штовхати Анну до прірви.

— Будь… дьл… л… ласка, — слова були більше схожими на хрип, аніж на звуки людської мови, навряд чи кардинал їх розумів, — н… н-н… н-не треба…

— Все через тебе… це ти винна… ти…

Апшоу пересунув сідниці вперед і продовжив штовхати. Спочатку Аннина голова, потім плечі, потім груди зависли над проваллям. Коли через його край звісився весь тулуб, жінка почала з’їжджати сама. Тіло легко зісковзнуло з краю сідла і, плавно прискорюючись, шугнуло донизу. Анна знову закричала. Вона бачила Апшоу, який, виставивши голову поміж колін, спостерігав за падінням, аж поки не зачепила плечем скельний виступ. Від удару Анну перекинуло на живіт, тіло пронизало болем, а рот, ніздрі й очі натовкло колючим снігом.

Після другого зіткнення зі скелею її крик урвався.

12:02

Спираючись на аварійну сокирку, Апшоу підвівся. Очі неначе заслав туман, думки нагадували клубок заплутаних ниток. Утім, побачивши Лейлу, яка розпачливо торсала Гелен, чоловік рушив до західного краю сідла. Крізь зуби проскакувало рохкання, так ніби з кожним кроком Апшоу доводилося штовхати перед себе щораз важчий вантаж, ноги запліталися, серце вже не скорочувалося, а невпорядковано сіпалося, шарпалося, наче клапоть тканини на сильному вітрі, тож що два-три метри кардиналу доводилося зупинятися. Проте, відсапавшись, він продовжував сунути вперед.

Гелен не реагувала на поштовхи, і Лейла спочатку запхинькала, а потім, бачачи, що чоловік зі зморшкуватим, укритим чорними плямами лицем і моторошно-безбарвними очима не зупиняється, завищала.

Ближче до середини сідла Апшоу захрипів і закашлявся. Гавкаючий кашель стрясав тіло, кривава слина віялом розліталася навкруги, аж доки коліна не підігнулись, і кардинал не заточився. Та не впав. Уперся сокирою в землю, поклав на руків’я долоні та, налігши на них всією вагою, майже хвилину віддихувався. Потому знову посунув уперед. Метрів десять Апшоу рачкував і, лише проминувши тіло Олівера Морґенштерна, підвівся.

Коли до розпростертої обабіч носової частини фюзеляжа Гелен залишилося не більше як п’ять кроків, Лейла стихла. Вона роззявила рота й напружувалася, намагаючись витиснути хоч який-небудь звук, проте голос сів, і з горла виціджувалося лише пискляве шипіння.

Зціпивши зуби, Апшоу подолав останні метри та завмер над дівчинкою — скелет у лахмітті, із ніздрів із шумом вихоплюється повітря, із відвислої, почорнілої від обмороження губи стікає закривавлена слина. У просіяному крізь хмари світлі його очі здавалися безбарвними. Лейла, попискуючи, затулила голову руками та скрутилася в клубок, силкуючись сховатися, заповзти під тіло Гелен. Апшоу, нахилившись, штурхнув її обухом у бік, раз, другий, третій, а тоді… у свідомість вдерлися голоси. Він почув би їх раніше, якби не верещання Лейли та власне надсадне дихання. Кілька секунд Апшоу здавалося, ніби голоси лунають усередині голови — у його мозку все ще жевріло кілька вуглинок здорового глузду, якраз достатньо, щоби про таке подумати, — він навіть затримав дихання, проте