Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Доброго дня, тренере.

Кабінет футбольного тренера був не таким захаращеним, а тому, попри меншу площу, здавався більш просторим, аніж у директора О’Шонессі. Єдине вікно виходило на північний захід, крізь нього проглядалися стоянка перед школою та стадіон. Навпроти вікна, спиною до входу, застиг середнього зросту чоловік у шортах та обвислому світшоті, статурою більше схожий на легкоатлета, ніж на гравця в американський футбол. Темношкірий, хоча зі шкірою, дещо світлішою за Томову. Почувши вітання, тренер повернувся, і Том Бартон зміг роздивитися його обличчя: уважний, незмигний погляд, квадратні, наче в коня, зуби, розвинуті м’язи довкола рота.

— Умгу… — вигляд тренер мав не надто привітний. — Ви хто?

— Мене звати Том Бартон, сер, і я батько Брендона Бартона. Він грає у вашій команді.

— А, так… І що?

— Можна я зайду? — Том м’явся на порозі. — Я не заберу багато часу.

Ей-Джей Дербі насупився.

— Ви вже зайшли. Сідайте.

Том Бартон присів на край незручного пластикового стільця. Ей-Джей — кутики губ усе ще невдоволено опущені — сів за стіл навпроти і втупив у гостя важкий погляд. Запала мовчанка. Том жував губи, не наважуючись підняти очі. Не знав, із чого почати. У кабінеті директора розмову вів Джеймс О’Шонессі, тепер потрібно було все робити самому. Том по крупинках збирав першу фразу: «Вам відомо, що сталося з моїм хлопцем?..» Нісенітниця! Із Брендоном нічого не сталося, він сам вляпався в те лайно. «Ви чули про Брендона?..» Звісно, він чув, О’Шонессі все розповів йому. «Мені жаль, що так сталося…» Ще гірше. Що довше тяглася мовчанка, то дужче Том Бартон дратувався. Він ненавидів, коли розмова зав’язувалась отак. Зрештою запитав:

— Скажіть, мій син — хороший корнер?

Ей-Джей Дербі мовчав майже чверть хвилини, допоки відповісти:

— Так, ваш син — хороший корнер.

— Він зможе грати в НФЛ?

Дербі розреготався.

— Чорт, ні! Звісно, що ні! — Він змахнув руками, похитав головою і знову видобув із горлянки непристойно гучний, розкотистий сміх. — Ваш син міг би отримати стипендію в якомусь університеті, може, навіть у першому Дивізіоні, якби не… не те, що трапилося вчора. Але НФЛ? Не смішіть мене.

— І ви не дасте йому рекомендацію?

Цього разу Ей-Джей Дербі не вагався.

— Не дам.

Том наїжачився.

— А ви дасте йому рекомендацію, якщо він виправиться? Якщо він перестане… е-е… вживати всяку гидоту?

— Не дам. — Рівні, ніби напилком підпиляні зуби виступали вперед і ледь задирали верхню губу, від чого здавалося, наче тренер шкіриться.

Томас Бартон зобразив усмішку й відчайдушно вчепився за неї, бо розумів, якщо не втримає цю, то видушити нову снаги вже не стане.

— Тренере Дербі, Ей-Джею, я прошу вас: подумайте. Я не прошу вас робити щось проти ваших поглядів, ну, щось таке, чого ви не хочете. Якби на початку ви сказали, що Брендон хріновий… е-е, пробачте… що Брендон поганий корнербек, я би встав і пішов, присягаюся, відразу пішов би, щоб не марнувати вашого часу. Але ви ж знаєте Брендона, він не розумака, у будь-кого в моїй родині «С» з математики святкували, як День Незалежності, розумієте, він не втримається в коледжі інакше, ніж… ну… — Том у відчаї закусив губу. Він почувався так, неначе стоїть перед тренером голий. — Але якщо ви говорите, що Брендон міг би отримати стипендію навіть у першому Дивізіоні, то я прошу вас, подумайте…

— Пане Бартон, — перебив тренер (голос був різким, непоступливим), — річ не в тім, чи гарний із вашого сина футболіст. Джонні Манзел, Джош Ґордон, Аарон Ернандес[147] — вони всі були чудовими футболістами, але водночас вони кінчені люди, що принесли лише розчарування своїм рідним, товаришам по команді, всім довкола них. І все через наркотики чи алкоголь. Багато ви знаєте успішних футболістів, які були наркоманами в школі? От і я не знаю. Я не даватиму рекомендацію хлопцеві, який у майбутньому майже напевно стане джерелом проблем.

Том проковтнув колючий клубок і підвівся.

— Дякую. — Він немовби здувався на очах. — Спасибі за відвертість, тренере.

Пізніше того самого дня Віксбург

Витягнувши босі ноги, Том Бартон сидів на терасі, що тулилася до задньої стіни двоповерхового будинку його сестри, Деббі, й допивав третю банку «Урожаю Диявола»[148], коли почув, як у вітальні грюкнули двері. Годинник показував двадцять по третій — надто рано для повернення з роботи сестри, тож це міг бути лише його син, і Том, не обертаючись, гукнув:

— Бі-Ті!

Другим ім’ям Брендона було Тайрон — Брендон Тайрон Бартон, — і Том називав сина скорочено Бі-Ті. Дружина пішла від Тома рік тому, відтак під час відряджень до затоки його хлопець жив із тіткою: Деббі розлучилася із чоловіком 2006-го і своїх дітей не мала.

Упродовж кількох секунд у будинку було тихо, та щойно Том вирішив, що не дочекається відповіді, з вітальні долинуло невдоволене:

— Що?

— Підійди!

Брендон штовхнув сітчасті двері та вийшов на терасу. Високий, сухий, із жилавими руками та маслакуватими плечима. Через зачіску схожий на чорну кульбабку. Його батько влив до рота рештки пива, зім’яв банку, а тоді кивнув на вільний шезлонг.

— Сідай.

Хлопець ступив крок до шезлонга, проте сідати не став. Том відкрив ще одну банку «Урожаю Диявола» й поставив її на невисокий столик поміж садовими стільчиками.

— Пий, — звелів.

— Не хочу.

— Чому не хочеш?

— Не хочу, і все.

— Тоді сядь.

Ніякої реакції. Том підвищив голос:

— Сядь, я сказав!

Брендон, не відриваючи погляду від зашмуляних носаків своїх кедів, упав охляпом у крісло. Вицвіла синтетична тканина під його вагою жалібно рипнула. Том Бартон забрав банку зі столика, зробив ковток і проскрипів:

— Давно ти жереш ту херню?

Підліток звів голову, проте втупився кудись убік, на чагарі за заднім подвір’ям.

— Чого це тебе раптом почало цікавити?

— Відповідай на запитання!

Брендон не видав жодного слова. Том роздивлявся довжелезні синові руки — чудові як на корнера руки, — і раптом відчув нестримне бажання сказати про це хлопцеві, проте… не зміг. Не те щоби засоромився, радше не знав як. Натомість пробасив:

— Я ходив до тренера Ей-Джея.

— І що? — буркнув Бі-Ті.

— Він не дасть тобі рекомендації.

Хлопець пирхнув:

— Срав я з високої гори на його рекомендації.

Том спочатку відчув злість — і через те, що промовив його син, і через, як він промовив це, — та майже відразу по тому його затопила хвиля жалю. Він не