Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
Гелен замерзала. Думки мерехтіли й час від часу згасали, разом із ними примеркало все довкола, тож, коли жінка помітила крихітну фігурку на льодяному схилі метрів за триста вниз по вертикалі від сідла, спершу вирішила, що галюцинує. Цілковито втративши відчуття часу, Гелен поклала голову на витягнуту руку та байдуже спостерігала за фігуркою. Спливла хвилина, дві, три, потім чверть години, і раптом, коли погляд укотре трохи прояснішав, жінка зрозуміла, що бачить на схилі вже декілька фігурок. Чотири, п’ять… ні, навіть шість! І вони рухаються. Вкручують у схил льодобури, пропускають крізь них мотузку для страхування і вперто, наче мурахи, повзуть далі.
Якоїсь миті чоловік, який прокладав дорогу схилом, задер голову та показав рукою на Гелен. Його обличчя затуляли киснева маска та сонцезахисні окуляри, тож із певністю Гелен сказати не могла, проте їй здалося, начебто він, опустивши руку, щось загукав, бо решта, які дряпалися слідом, теж підняли голови й асинхронно закивали.
Попервах той жест і кивання підтвердили побоювання, що вона марить — має перед собою хворобливий викид ушкодженого нестачею кисню мозку, — адже якби все відбувалося насправді, чоловік у масці нізащо не розгледів би її, але потім жінка подумала, що рука могла показувати не на неї, а на фюзеляж за її спиною, після чого в грудях немовби здійнявся вогняний смерч. Їй не приверзлося! Усе насправді! На схилі люди! Рятувальники! І якби Гелен перекинулася на інший бік і закричала, привернувши увагу Апшоу чи Анни, все склалося б інакше, їхні страждання на тому скінчилися б, одначе шалений сплеск адреналіну погнав змучене серце вчвал і швидко випалив рештки сил, що втримували свідомість від колапсу. Пожадливо хапаючи ротом повітря, жінка лягла на спину, повернула голову та втупилася в Апшоу. Наступної миті перед очима замиготіли сріблясті мушки, голова налилася свинцем, і Гелен Горовіц, не видавши жодного звуку, знепритомніла.
11:14
Упродовж ночі в заглибинах на схилі кам’яного пагорба на півночі сідла назбиралося трохи снігу. Обдираючи шкіру на задубілих пальцях, Дюк Апшоу натрамбував його в порожню пластикову пляшку, після чого, затиснувши поміж долонь, витріщився на неї так, ніби чекав, що сніг розтане від його погляду. Коли пляшка вислизнула і, глухо вдарившись об скелю, відкотилася, Апшоу перевів очі на тіло Парамонова, кров довкола якого потемнішала, помалу загуснувши на вітрі. Павутина тривожних думок обгорнула кардинала. Він згадував розповідь росіянина та намагався знайти в ній хоч якийсь сенс. Навіщо Господь урятував Єгорового батька? Навіщо зберіг життя вбивці, який, вочевидь, не прагнув покаятися? Чому дозволив йому так довго знущатися із сина? Не те щоби ці думки підривали його віру, зовсім ні. Річ була в іншому: добре розуміючи, що релігія заснована на вірі, а не на знаннях, Апшоу все ж привчив себе не лише вірити, а й повсякчас шукати підтвердження тому, що там, нагорі, є щось, що нас веде. І що в усього є мета. Тож… якою була мета Господа, коли Він вирішив подарувати життя Єгоровому батькові?
Такі думки з’являлися в голові Апшоу не вперше. Одинадцять років тому він стояв над могилою своєї сестри Таманти Апшоу (за чоловіком — Фліккінґер) і невідступно запитував себе: чому? Навіщо Господь спершу врятував її, а потім дав змогу прожити ганебне життя та померти ще більш ганебною смертю? Із пам’яті досі не стерлися спогади про день, коли він стояв під парасолькою і вдивлявся в мокрий від мжички скромний надгробок, намагаючись віднайти хоч який-небудь сенс у тому безладі, яким було її життя, розпачливо переконуючи себе, що життя Таманти — це щось більше за низку неправильних рішень. Дюк ні з ким не ділився своїми сумнівами, бо вважав, що чи не найбільший гріх для священика — похитнути чиюсь віру, проте думки від того не ставали менш дошкульними.
Сестра була лише на рік молодшою, і в дитинстві вони були нерозлийвода. Їхні батьки не відзначалися особливою релігійністю, зате доклали максимум зусиль, аби Дюк і Таммі здобули належне виховання. Від початку було зрозуміло, що на Таммі ці зусилля не діють: дівчинка була впертою, свавільною та нерідко жорстокою. Таманта ледве довчилася в школі, відмовилася від університету, попри те що батьки могли вивчити їх обох, а вийшовши заміж… Апшоу із фізичною відразою відкинув спогади, але вони вперто лізли до голови… У червні 2002-го Таммі з чоловіком напилися, сіли у позашляховик і вдерлися на вечірку, де два десятки афроамериканців святкували день народження восьмирічного хлопчика. Таммі махала прапором конфедератів і вигукувала расистські гасла, її чоловік погрожував усім ножем… Апшоу примружився, згадуючи ім’я малого. Брендон. Брендон Бартон. У лютому Дюк бачив його в новинах — хлопчак став героєм Супербоулу й відтепер чи не найбільшою знаменитістю за всю історію Віксбурга… Згодом виявилося, що хтось із присутніх на вечірці зняв інцидент на відео, батьки хлопця викликали копів, і справа зрештою дійшла до суду. Спочатку Таммі з чоловіком поводилися зухвало, переконані, що їм світить штраф за хуліганство, проте зрештою Фліккінґерів визнали винними у злочинах на ґрунті ненависті та засудили на тривалі терміни: Таммі отримала п’ятнадцять, а її чоловік — двадцять років ув’язнення. Кардинал пам’ятав, як сестра плакала після оголошення вироку. 27 квітня 2006-го, на п’ятдесят другому році життя, Таманта повісилася на вікні своєї камери в окружній в’язниці Октіббега.
Апшоу потер тильним боком долоні обморожене, вже майже нечутливе обличчя та пригадав дещо інше. Наприкінці квітня 1962-го, коли у витівках Таммі з’явилися перші натяки на плавний дрейф її поведінки в напрямі від просто ексцентричної до зумисно-агресивної, до Віксбурга заїхав бродячий проповідник, який пафосно величав себе апостолом Мафусаїлом. Таммі, Дюк і кілька їхніх друзів із роззявленими ротами слухали його пристрасний виступ у шапіто. Ввечері батько пояснив їм, що той Мафусаїл є звичайним шарлатаном, єдина мета якого — виманювати гроші в легковірних людей. Утім, помітивши, яке враження справила на його восьмирічного сина гаряча промова проповідника, наступного дня батько купив Дюкові дитячу Біблію. З тієї книги Дюк дізнався, що після гріхопадіння кожна людина народжується грішною, що людина та Бог розділені, але водночас Бог добрий і люблячий, Він подарував людям спасіння, і щоби спастися, потрібно дотримуватися Божих заповідей і прилучитися до Бога через таїнство хрещення. Першої неділі травня Таммі, Дюк і четверо однокласників його сестри відпочивали на березі Міссісіпі, і раптом Дюк, який на той час сприймав знайомство з Богом як чергову пригоду, похвалився, що вміє хрестити
