Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Мардаре, дописавши подвійний аркуш, уже збирався взятися за другий, і раптом помітив Улю, іронічно посміхнувся, вважаючи, що той хоче ще раз побачити гувернантку.

Насправді Михай сів біля вікна, щоб добре все обміркувати. Заспокійливий краєвид сприяв цьому, спонукаючи до думок. Звідси виднівся парк, ставок з зеленою стоячою водою, а трохи далі — управителів будинок.

«Без сумніву, — мислив Уля, — вночі відбудеться справжня військова рада, і я мушу її підслухати. Може, пощастить виявити найголовнішого шпигуна, що, залишаючись невідомим, готує вирішальний удар».

І йому спала на думку фраза з розшифрованого повідомлення:

«Пап оберштурмбанфюрер Карл вирішив (призначив) обов'язково на четвер». Що ж міг призначити на четвер цей оберштурмбанфюрер Карл, коли не вирішальний удар? Мабуть, «бідолашна панночка гувернантка» відіграє в цій операції роль троянського коня. Але що вона має зробити, важко було розгадати. По-перше, Некулаю чи тому другому невідомому нічого й сподіватися проникнути вночі в замок. Біля обох дверей стояли вартові, а від певної години заборонялось будь-кому проходити чорним ходом. По-друге, кастелана не могла зійти непоміченою з своєї вежі і піднятися на перший поверх до шифрувального відділу, бо там же знаходився й кабінет генерала, біля якого завжди стояв вартовий. Цей солдат, безперечно, не пропустив би її. Гувернантці неможливо було скористатися й чорним ходом, бо недалеко містився другий відділ та його варта.

Іншими словами, щоб проникнути до шифрувальної машини, кастелані довелося б знищити одного з солдатів. А навіщо це їм? Коли б шпигуни хотіли пробратися до шифрувального, застосувавши насильство, то вже домоглися б свого. І все-таки вони вирішили діяти. Про це свідчить розшифрований текст, а також скупчення аж чотирьох шпигунів.

Оберштурмбанфюрер Карл вирішив провести операцію в четвер. До визначеного терміну залишилося ще три дні. І от на нічній нараді агенти мають розробити докладний план,

«Хто його зна? Може, й пощастить підслухати», — подумав Уля і мимоволі посміхнувся.

— Що це ти посміхаєшся, друже? — запитав Мардаре, закінчивши писати листа.

— Та так… Пригадав щось смішне.

— А може, когось побачив…

Михай здивовано глянув на нього:

— Якого чорта я міг побачити?

— Ну, хоч би кастелану!

— Заради такої жінки, їй-богу, не варто втрачати голову!.. Хай хоч яка вона буде вродлива, але коли їй бракує розуму… Ну, розумієш, відштовхує…

— Звичайно. Але треба визнати, приємно-таки бачити її.

Уля з підозрою глянув на нього. Мардаре говорив одне, а думав, здавалося, інше. Збагнувши, що треба бути обережним, Михай пожартував:

— Гей, Іоне, тебе, мабуть, справді тягне до жінки. Бо інакше я не можу пояснити твого захоплення «бідолашною панночкою гувернанткою»!

А потім насунув пілотку і вийшов, щоб прогулятися по парку і відшукати те місце, де вночі агенти абверу мають зібратися на свою раду.

Ніч стояла холодно. Майже весь день періщив дощ, який вщух лише надвечір. Хмари, наче якісь потворні жеребці, мчали вдалину, прихоплюючи з собою й маленькі хмаринки. І хоч місяць уже давно зійшов, світло чергувалося з чорною в'язкою темрявою.

Вартові другої зміни тільки-но зайняли свої пости. Заспані, похмурі солдати позіхали й сердито спльовували, походжаючи біля своїх об'єктів. Немає нічого важчого для тиловиків, як стояти на посту по опівночі. Навіть солдатам поліцейської роти, які вже звикли патрулювати, друга зміна була гірша за найнудніший наряд. Бо час уночі тягнеться дуже повільно, сон мало не валить з ніг, навіть думки й ті, здається, дрімають. Найгірше буває в дощ, в туман або коли дує вітер. В таку погоду ті три години варти видаються довгими, як вік.

Солдат Марин Прикопе стояв на посту біля мисливського павільйону, де містилась канцелярія інтендантства. Тільки-но прийнявши пост, він тремтів од холоду і, щоб трохи зігрітися, походжав туди и сюди. Добре знаючи, що час минає швидше, коли згадуєш минуле, Марин дав волю своїм думкам. З голови Прикопе не виходило те, що розповів у караульному приміщенні солдат Петру Петре.

Петру взагалі володів умінням розповідати. Особливо цікаво він говорив тоді, коли траплялась нагода перехилити десь чарку горілки. Того вечора йому теж пощастило.

Петру Петре сам був з Ардялу і знав угорську мову. А раз він розмовляв по-угорськи, то завжди «влаштовувався» краще за інших. На війні солдат прагне тільки одного: попоїсти чогось смачнішого за бурду з похідної кухні, а потім вволю виспатись. Коли знаходишся на чужій землі, то знання мови місцевого населення допомагає в здійсненні цих бажань. Тому, як тільки румунська армія перейшла Тису, Петру Петре до максимуму використовував свої можливості. В його мішку завжди можна було знайти шматок сала чи бринзи, буханку білого хліба, яйця, часник або кілька цибулин.

В замку він зразу ж заприятелював з управителем, і його речовий мішок знову поповнився. Крім цього, Петре досить часто зовсім випадково потрапляв до старого на обід або вечерю. Само собою зрозуміло, управитель гостинно запрошував його до столу, і Петру Петре, розуміючи, що від частування відмовлятися не можна, по-солдатськи апетитно з'їдав усе, що йому подавали.

Того разу вечеря була багатою, на столі з'явилася й пляшка токайського вина. Як заявив управитель, він випадково знайшов її в графському погребі.

Петру Петре, який звичайно після вина, навіть найміцнішого, не звалювався під стіл, того вечора повернувся в караульне приміщення трохи напідпитку. Хоч у нього в голові гуло, проте він перебував у хорошому настрої і хотів трохи побалакати.

Його піднесення пояснювалось ще й тим, що гостинний господар розповів дуже цікаву історію, яка нібито відбулася в замку. Зайшовши до караульного приміщення, Петру не зміг стриматися, щоб не розповісти її змінному капралові і тим, хто ще не спав. Серед них був і Марин Прикопе, який пробудився з приходом цього