Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Стань! — відповів різко гетьман. — Вертай до свого дому і пильнуй землі та хати, щоб вони в ворожі руки не попали. Чуєш?… Пильнуй землі!

Сорич вийшов. Розійшлось гетьманське товариство.

Гетьман остався сам.

«Ось як воно. Розкололи Україну надвоє. Дві булави і двох гетьманів, Скоропадський і Мазепа. Нової отруї хорій матері завдали. Чи видержить вона?»

Сидів у старосвітськім фотелю серед великої салі і думав.

«Іван Ілліч — добряга. Товариш і однодумець. Не гадаю, щоби він підкопувався під мене. Заскочили його москалі і в шори старого вбрали. Хіба дружина поможе йому скинути тії шори. Але великої надії не маю, бо що гетьманша — то не полковниця, доскочив булави, так, значиться: тримай, хоч булава ця і не на його руки. Де, де! Зам'які. Полуботок твердший… А Левенець хитрун. На вибір не приїхав. Хмарно… Чекає, щоб прояснилося. Га, що ж! Кождому життя миле… Нічого нового. Це вже не раз було».

І мимохіть став перебігати в гадках події за останньої півсотні літ… Чорні ради, вибори гетьманів — то Москва, то Польща, часом для відміни турки і татари… Шарпанина, бої, ясир, руїна… Тільки пісня над пустарем скиглить…

Задумався, і здавалося йому, що стіни в танець пішли, де були двері, там тепер вікно, а де вікно, там тільки сліпий кут, — і там, і тут, і скрізь…

За дверми Рачок співав. Поганеньким, ні то діточим, ні то дівочим голосом виводив: «Кривого танця йдемо, кінця му не знайдемо. То вгору, то вдолину, то в ружу, то в калину».

Гетьман голову обома руками обхопив: «Мотре, Мотре!»

Вечір злодієм підкрадався.

Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася…

У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають.

Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають.

У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять.

День був доволі теплий, а тепер похолодніло.

— Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, — затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки.

— Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, — радять йому.

— А повивертало би вам очі! — відбуркує сердито, піднімається і простує спину.

— Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне.

— Також якийсь чорт вигадав тії кості! — нарікає. — Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який гріш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця.

— Кождого чоловіка мусить щось манити, — потішають його. — Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав?

— Найгірше спокушує земля, — притакнув. — Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.

Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.

— Ото новину мені повів! — почав вигравший товариш. — Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.

— В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.

— Плеканця має.

— Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.

— Ану-те, покажи, покажи!

Приставали до нього, що ледве відганявся.

— Гетьте, бо поб'ю! — грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.

— Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? — гукав.

— Бо п'єш! — підхопив котрийсь.

— П'єш, братичку, п'єш, як смок, — твердили другі.

— А горілка теж страсть.

— І шкідлива, здоровля псує.

— Бабам, — боронився той. — А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.

Переконав. На хвилину замовкли.

— Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її доглянеш… — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.

— Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого!

— Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.

Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.

— Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє.

Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.

Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби