Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Бурсак, — відповів той. — Лебединський попович. Здивувалися козаки.
— Так чого ж тобі було втікати? — питалися.
— Дайте розкажу. — Обтер долонями лице і почав. — Як на гетьмана анатему кидати мали…
— На гетьмана? Анатему?… Що тобі приснилося, хлопче?
— То ви нічого не чули?
Дивилися на нього, як на божевільного.
— Чи одно ми чували, але такого — ні. На гетьмана Івана Степановича Мазепу щоб анатему кидать? Ні, ні, тобі щось, братчику, в голові не теє.
— Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.
Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:
— Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род?
— І що? І що? — загуло кругом.
— Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя…
— До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки.
— Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи.
Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило.
— Вбити царя?
— Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо… А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося.
Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.
— І що? І що?
— На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). «Не буду», — кажу. А вони до мене: «Мусиш. Сам цар слухатиме». І батько й мати, всі пристають до мене: «Читай», а я затявся і — «Ні». Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився.
Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився.
Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули.
— Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився.
— Горівка — не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, — заохочували.
— А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий — поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв.
— Випий же! Нагрієшся, а то зубами дзвониш, буцім ти не попович, а паламаренко.
Гість ніби й справді не своїми зубами їв і позиченим ротом випивав чарку.
— Пиймо, доки є, бо хто зна, як завтра буде. Москви і шведа насунуло такого, як хмара, повидудлюють усьо, а нам прийдеться хіба воду пити.
— Добра вода, бо не мутить ума, — доповів котрийсь.
— Мабуть, тобі давно вже помутило, коли ти таке кажеш. Водиця жабам годиться, а не нам. Нашої жаги водою не вгасити.
— Так, так. Нашої жаги водою не вгасити, — повторив сумно той, що вдивлявся у стелю.
Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати.
В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене.
— Вечора доброго панам! — запищало.
— А! Рачок з болота виліз, — відповіли. — Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! — і котрийсь ухопив його на коліна.
Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів.
— Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне.
— Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся!
— Або у карман лізь!
— А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, — відтинався Рачок.
— Так ти за нас б'єшся, правда? Але язиком.
— А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, — і баламкав у воздухах ногами.
— А ваша милість, — приставали до нього козаки, — хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.
— Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, — лаявся Рачок. — Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі.
— Цитьте! — буцімто заспокоював великан своїх товаришів. — Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб'ють. Їх милість трудні — від дівчини вертають.
Козаки сміялися, Рачок також.
— Гадаєте, жадна мене не хоче? — говорив, зміняючи голос. — Ого-го! Та
