Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
На найближчому розі він спіймав таксі. У водія на плечах сидів маленький пінчер, ніби хутряний комір. Коли машина погойдувалася, пінчер також погойдувавсь, і це дратувало Равіка. Йому так і кортіло скинути собаку на сидіння. Але він знав паризьких таксистів.
Гуркіт машини пронизував теплу липневу ніч. Вітерець доносив несміливий подих свіжого листя. Десь відцвітали липи. Гра тіней, зоряне небо, ніби все в квітках жасмину, а між ними — літак із зеленим і червоним сигнальним світлом, наче важкий грізний жук, що залетів у рій світлячків. Пустельні вулиці, лунка порожнеча, двоє п’яних, що горлають пісню, звуки акордеона з якоїсь пивнички… Раптом йому перехопило дух зі страху, і він гарячково заквапився. Може, вже запізно…
Будинок. Тепла сонна темрява. Ліфт сповзав униз, немов повільна блискуча комаха. Равік був уже на другому поверсі, коли похопивсь і вернувся. Ліфт усе-таки прудкіший за нього, хоч як поволі він сунеться.
Ох, цей іграшковий паризький ліфт! Тьмяно освітлена тюремна камера, що, порипуючи і крекчучи, повзе від поверху до поверху, відкрита згори і з усіх боків, сама лише підлога, обгороджена залізним поруччям, одна лампа ледь жевріє, а друга, нещільно вкручена, то блискає, то гасне… Нарешті останній поверх. Равік відсунув грати, вийшов і подзвонив.
Джоан відчинила двері. Равік пильно придивився до неї. Крові немає, обличчя спокійне.
— Що сталося? — спитав він. — Де…
— Равіку! Ти приїхав!
— Де… Ти щось накоїла?
Джоан відступила від дверей. Він зайшов до кімнати й озирнувся. Нема нікого.
— Де? У спальні?
— Що де? — спитала вона.
— У спальні хтось є? Взагалі в помешканні хтось є?
— Нема нікого. Чого б це тут хтось був?
Равік запитально дивився на неї.
— Хіба б я запросила тебе, якби тут хтось був? — мовила вона.
Він не зводив із неї очей. Вона стояла ціла-цілісінька й усміхалася.
— Як тобі могло таке спасти на думку? — Джоан усміхнулася ще веселіше. — Равіку, — мовила вона, і йому здалося, ніби в обличчя йому пороснув град: вона думає, що він ревнує, втішається цим.
Сумка з інструментами, яку він тримав у руці, раптом стала така тяжка, наче в ній було півсотні кілограмів ваги. Він поклав її на стілець.
— Кляте стерво! — вилаявся він.
— Що Що таке?
— Кляте стерво, — ще раз сказав він. — А я, йолоп, купився.
Равік узяв сумку й рушив до дверей. Джоан відразу кинулась до нього.
— Що ти надумав? Не йди! Не лишай мене саму! Я не знаю, що станеться, коли ти лишиш мене саму!
— Брехухо, — сказав він. — Нікчемна брехухо! Ну бреши вже, дідько з тобою, але ж не так дешево! Аж гидко. Такими речами не граються!
Джоан відштовхнула його від дверей.
— Та глянь же, що тут робиться! Не бачиш хіба? Подивися, як він шаленів! І я боюся, що він знов прийде! Ти не знаєш, на що він здатен.
Перекинений стілець, лампа, розбите скло.
— Надягай черевики, як ходитимеш по кімнаті, щоб не порізала собі ноги. Це все, що я можу тобі порадити.
Серед побитого скла лежала фотографія. Равік відсунув його ногою й підняв фотографію.
— Ось на. — Равік кинув фотографію на стіл. — І дай мені нарешті спокій.
Джоан стояла перед ним і дивилася на нього. Вираз обличчя в неї змінився.
— Равіку, — мовила вона тихим, здавленим голосом. — Мені байдуже, як ти мене називатимеш. Я часто брехала. І далі брехатиму. Ви ж цього хочете. — Джоан скинула фотографію зі столу. Вона впала зображенням догори, і Равік побачив, що то був не той чоловік, з яким Джоан приходила колись у «Клош д’Ор». — Усі цього хочуть, — зневажливо повела вона далі.— Не бреши, не бреши! Кажи тільки правду! А скажи вам правду, і ви не можете її витримати. Жоден із вас! Але тобі я не часто брехала. Тобі не брехала. Тебе я не хотіла дурити…
— Гаразд, — перебив її Равік, — не будемо сперечатися про це.
Якимось дивом її слова зворушили його. Щось у ньому защеміло. Він розсердився на себе. Не хотів більше ятрити рану.
— Ні, тебе мені не треба було дурити, — сказала вона, майже благально дивлячись на нього.
— Джоан…
— Я й тепер не дурю тебе, Равіку. Зовсім не дурю. Я подзвонила тобі, бо справді боялася. Добре, що мені пощастило виштовхнути його за двері й замкнутися. І мені найперше спало на думку подзвонити тобі. Хіба це так погано?
— Ти була спокійнісінька й зовсім не налякана, коли я приїхав.
— Це тому, що його вже не було. І я подумала, що ти зараз прийдеш і допоможеш мені.
— Ну добре. Тепер уже все гаразд, і я можу собі йти.
— Він повернеться. Він погрожував, що повернеться. Тепер він десь сидить і п’є. Я знаю. А як прийде п'яний, то не буде такий, як ти… Він не вміє пити.
— Годі! — сказав Равік. — Перестань. Надто це дурні балачки. Двері міцні. І більше не викидай таких коників.
Джоан і далі стояла перед ним.
— То що ж мені робити? — раптом спитала вона.
— Нічого.
— Я тобі дзвоню… три, чотири рази… ти не відповідаєш. А якщо й береш трубку, то кажеш, щоб я дала тобі спокій. Що це означає?
— Саме це й означає: щоб ти дала мені спокій.
— Дала спокій? Як це? Хіба ми автомати, які можна ввімкнути й вимкнути? Ми провели разом ніч, нам так гарно, наші серця сповнені кохання, і раптом…
Побачивши вираз його обличчя, Джоан замовкла.
— Я знав, що так буде, — тихо мовив він. — Знав, що ти спробуєш і цим скористатися! Це якраз по-твоєму! Ти знала, що то була наша остання ніч і що на цьому треба спинитися. Ти прийшла до мене, і нам було тоді так гарно тому, що ми сходилися востаннє. Ми тоді прощалися, були по вінця сповнені одне одним, і все це таким би й залишилося в пам'яті. А ти не могла вигадати нічого кращого, як спекулювати на цьому, мов перекупка. Ти знов чогось вимагаєш, хочеш із неповторного, з того, що буває тільки раз у
