Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Джоан, — покликав він.
Вона обернулася. Її обличчя враз спалахнуло якимось раптовим, шаленим полум’ям. Зірвавши з себе одяг, вона кинулась до нього.
XXVI
Машина зупинилася на розі вулиці Вожірар.
— Що сталося? — спитав Равік.
— Демонстрація, — відповів водій, не обертаючись. — Цього разу комуністи.
Равік глянув на Кет. Вона сиділа в кутку, тонка, тендітна, в костюмі двірської дами часів Людовіка XVI. Обличчя її вкривав густий шар пудри, та однаково видно було, яке воно бліде і як загострилося.
— Чудно, — сказав Равік. — Маємо липень тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, п’ять хвилин тому тут пройшла демонстрація фашистської організації «Вогненні хрести»… Тепер ідуть комуністи… А ми з вами одяглися в костюми великого сімнадцятого сторіччя. Чудно, Кет.
— Яке це має значення, — всміхнулася вона.
Равік глянув на свої черевики з пряжкою. Іронія долі. Опинитися в такому становищі! Вже не кажучи про те, що кожен поліцай міг ще й ув’язнити його.
— Може, поїдемо іншою вулицею? — спитав водій.
— Ви вже не розвернетесь, — мовив Равік. — Надто багато за нами зібралося машин.
Демонстранти поволі йшли поперечною вулицею. Вони несли прапори й транспаранти. Ніхто не співав. Колону супроводжувало чимало поліцаїв. На розі вулиці Вожірар, намагаючись не привертати до себе уваги, стояв іще гурт поліцаїв із велосипедами. Один із них патрулював вулицю. Він зазирнув у машину Кет Гегстрем і, не змигнувши оком, пішов далі.
Кет перехопила Равіків погляд.
— Для нього це не дивина, — пояснила вона. — Він здогадався, в чім річ. Поліція знає все. Бенкет у Монфорів — найважливіша подія літнього сезону. Будинок і весь парк оточений поліцією.
— Це мене надзвичайно заспокоює.
Кет усміхнулася. Вона не знала, що Равік живе у Франції нелегально.
— Не скоро можна буде побачити в Парижі заразом стільки коштовностей. Справжні історичні костюми, справжні діаманти. В таких випадках поліція не захоче ризикувати. Серед гостей напевне будуть і детективи.
— У костюмах?
— Мабуть. А що?
— Добре, що ви мене попередили. А то я хотів був поцупити ротшільдівські смарагди.
Кет ледь спустила шибку.
— Вам нудно, я знаю. Та однаково я вас сьогодні не відпущу.
— Зовсім не нудно. Навпаки. Я б не знав, де дітися, якби не цей бенкет. Там буде що випити?
— Має бути. А як ні, то я кивну старшому дворецькому. Я його добре знаю.
Крізь спущену шибку долинав тупіт сотень ніг по бруківці. Демонстранти йшли не в ногу, а як хто хотів. Наче стомлена череда.
— В якому сторіччі ви хотіли б жити, якби могли вибирати?
— У нашому. А то я був би вже мертвий і якийсь йолоп пішов би в моєму костюмі на цей бенкет.
— Я не це мала на думці. В якому сторіччі ви хотіли б ще раз прожити своє життя?
Равік глянув на оксамитовий рукав свого костюма.
— Знову ж таки в нашому. Хоч це наймерзенніше, найкривавіше, найпродажніше, найсіріше, найбоягузливіше і найбрудніше сторіччя, а однаково в ньому.
— А я ні.— Кет притиснула руки до грудей, ніби її морозило. М’яка парча спадала на її тонкі зап’ястки. — В нашому не хотіла б. Краще вже в сімнадцятому або ще раніше. В будь-якому, тільки не в нашому. Я дійшла до такого висновку кілька місяців тому. Раніше ніколи не думала про це. — Вона опустила шибку до самого низу. — Як тепло! І парко! Вони скоро перейдуть?
— Скоро. Вже видно кінець.
З боку вулиці Камброн почувся постріл. Поліцаї миттю скочили на велосипеди. Крикнула якась жінка. Натовп погрозливо загомонів. Кілька чоловік кинулось бігти. Натискаючи на педалі й вимахуючи кийками, поліцаї ввігналися в ряди демонстрантів.
— Що сталося? — злякано спитала Кет.
— Нічого. Лопнула автомобільна шина.
Водій обернувся. Обличчя його почервоніло з люті.
— Падлюки, вони…
— Уже можна їхати, — перебив його Равік. — Рушайте.
Перехрестя було порожнє, ніби людей із нього змела буря.
— Рушайте! — ще раз наказав Равік.
З вулиці Камброн долинав крик. Знов пролунав постріл. Машина рушила з місця.
Вони стояли на терасі, що виходила в парк. Там уже було повно гостей у мальовничих костюмах. У затінку розлогих дерев квітли троянди. Свічки в лампіонах кидали навкруги миготливе, тепле світло. В одній з альтанок невеличкий оркестр грав менует. Ніби якимись чарами ожила картина Ватто.
— Гарно? — спитала Кет.
— Гарно.
— Вам справді подобається?
— Подобається, Кет. Принаймні, як дивитися здалеку.
— Ходімо погуляємо в парку.
Під старими високими деревами відкривалося неймовірне видовище. Хистке світло безлічі свічок мерехтіло на срібній і золотій парчі, на коштовних блакитних, рожевих і зеленавих оксамитах, м’яко відбивалося на перуках і голих напудрених плечах, лунали ніжні звуки скрипок, на стежках парами й гуртами спроквола походжали гості, блищали руків’я шпаг, жебонів водограй, підстрижені самшитові живоплоти в глибині створювали відповідне тло.
Равік помітив, що навіть слуги були у старовинних костюмах. Коли так, то, мабуть, детективи теж перебрані, подумав Равік. Ото буде гарно, як підійде Мольєр чи Расін і заарештує тебе. Або якийсь двірський карлик.
На руку йому впала важка тепла крапля. Він підвів очі. Червонясте небо вкрили темні хмари.
— Зараз піде дощ, Кет, — сказав він.
— Не може такого бути. Тоді в парку…
— Може. Швидко тікаймо звідси!
Він узяв її під руку й повів на терасу. Не встигли вони піднятись туди, як линув дощ. Небо немов прорвалося, свічки погасли, за кілька секунд декорації обернулись у вилиняле шмаття. Почалася паніка. Маркізи, герцогині і двірські дами, підібгавши парчеві спідниці, мчали на терасу, графи, їхні вельможності і фельдмаршали