Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Обличчя. Чиєсь обличчя. Одне з безлічі інших.
— Ти відколи з ним?
— Недавно. Ми працюємо разом. Кілька днів тому познайомилися. Після того, як ти в ресторані «Фуке»…
Равік підняв руку.
— Добре, добре! Все зрозуміло! Ти хочеш сказати, що якби я тоді… Сама знаєш, що це неправда.
— Ні… правда… — невпевнено заперечила Джоан.
— Знаєш, що неправда! Не бреши! Те, що для людини важливе, так швидко не йде в непам’ять.
Що він хоче почути? Навіщо ця балачка? Чи він, бува, не чекає від неї милосердної брехні?
— Це правда і неправда, Равіку, — мовила Джоан. — Я нічого не можу з собою вдіяти. Мене ніби щось підштовхує. Таке почуття, наче я щось прогавлюю. Я женуся за чимось, неодмінно хочу його спіймати і лишаюся з порожніми руками. Тоді я женуся за чимось новим. Я наперед знаю, що все скінчиться так, як уже кінчалося, та не можу нічого вдіяти. Щось жене мене, кидає кудись, на якийсь час захоплює, а тоді залишає, я знов роблюся порожня, наче голодна, і все починається наново.
Я її втратив, подумав Равік. Тепер справді й остаточно втратив. Більше нема надії, що вона помилилася, заплуталась, що вона може отямитися й повернутись. Добре знати це, часом би випари уяви знов почали затуманювати чисту лінзу свідомості.
Лагідна, невблаганна, безрадісна хімія! Серце, що колись було злилося з іншим, вдруге вже не відчує цього з такою силою. Джоан і досі чіпляється за нього, час від часу тягнеться до нього лише тому, що їй не пощастило ще проникнути в якийсь закуток його душі. А коли б вона дісталася туди, то відразу ж покинула б його назавжди. Хто б захотів чекати на це? Кому б це дало задоволення? Хто задля цього пожертвував би собою?
— Хотіла б я бути такою сильною, як ти, Равіку.
Він засміявся. Ще цього бракувало.
— Ти багато сильніша за мене.
— Неправда. Ти ж бачиш, як я бігаю за тобою.
— Ото ж то й є. Ти собі можеш таке дозволити. А я ні.
Джоан пильно подивилася на нього. Обличчя її на мить проясніло, але відразу ж згасло.
— Ти не вмієш кохати, — мовила вона. — Ти ніколи не кидаєшся у вир.
— Зате ти завжди кидаєшся. Тому тебе й завжди хтось рятує.
— Ти не можеш розмовляти зі мною поважно?
— Я й розмовляю поважно.
— Якщо мене завжди хтось рятує, то чому ж я не можу кинути тебе?
— Чого ж, ти кинула мене.
— Дай спокій! Ти знаєш, що це не те. Якби я могла тебе кинути, то ке бігала б за тобою. Інших я забувала. А тебе не можу. Чому?
Равік ковтнув коньяку.
— Мабуть, тому, що не цілком прибрала мене до рук.
Вона спантеличено глянула на нього. Тоді похитала головою.
— Я не всіх прибирала до рук, як ти кажеш. Декого й не пробувала. І однаково забувала їх. Я була нещасна, але забувала їх.
— Ти й мене забудеш.
— Ні. Ти мене хвилюєш. Тебе я не забуду. Ніколи.
— Важко повірити, скільки всього людина може забути, — мовив Равік. — Це велика втіха і страшне лихо.
— Ти ще мені не сказав, чого в нас так усе виходить.
— Цього ми обоє не можемо пояснити. Ми скільки говоримо про це, а розуміємо все менше й менше. Є речі, які не можна пояснити. І є речі, які не можна зрозуміти. Хвалити бога, що в кожному з нас є ще клаптик джунглів. А тепер я піду.
Джоан швидко підвелася.
— Не залишай мене саму.
— Ти хочеш зі мною переспати?
Вона глянула на нього, але промовчала.
— Сподіваюся, що ні? — додав він.
— Чого ти питаєш?
— Щоб розважитися. Лягай спати. Вже білий день. У таку пору не влаштовують трагедій.
— Ти не хочеш залишитися?
— Ні. І ніколи більше не прийду.
Джоан якось дивно притихла.
— Ніколи?
— Ніколи. І ти ніколи не приходь.
Вона поволі похитала головою. Тоді показала на стіл:
— Через нього?
— Ні.
— Я тебе не розумію. Адже ми могли б…
— Ні,— швидко сказав він. — Не треба ще й цього. Залишитися друзями? Закласти невеличку грядку на лаві охололих почуттів? Ні, на це ми не здатні. Це не для нас. Так буває тільки після невеличких романів. Та й то виходить фальшиво. Кохання не заплямовують дружбою. Кінець і є кінець.
— Але чому саме тепер?
— Твоя правда. Це мало статися раніше. Коли я повернувся зі Швейцарії. Але ніхто всього не знає. А інколи й не хоче знати всього. Адже то було… — він замовк.
— Що було?
Вона стояла перед ним, ніби чогось не розуміла, а конче хотіла зрозуміти. Обличчя в неї зблідло, очі стали цілком прозорі.
— Що було, Равіку? — пошепки перепитала вона.
Тьмяно освітлениий коридор за її головою коливався, ніби тунель у шахту, де мріла обіцянка, звеличена багатьма поколіннями, звеличувана все новими надіями.
— Кохання, — сказав він.
— Кохання?
— Так, кохання. Тому тепер усьому кінець.
Равік зачинив за собою двері. Ліфт. Він натиснув кнопку, але не дочекався, поки він підійметься, — боявся, що Джоан вийде за ним. Він швидко рушив униз сходами, дивуючись, що не чує, як відчиняються двері. Через два марші він зупинився й прислухався. Всюди було тихо. Ніхто його не наздоганяв.
Таксі й досі стояло перед будинком. Равік забув про нього. Водій приклав до кашкета пальці й по-змовницькому всміхнувся.
— Скільки? — спитав Равік.
— Сімнадцять п’ятдесят.
Равік розрахувався.
— А ви хіба назад не поїдете? — здивувався водій.
— Ні. Піду пішки.
— Далекувато, пане.
— Знаю.
— То навіщо ж би звеліли мені чекати? Дарма викинули одинадцять франків.
— Нічого.
Водій спробував запалити рудий недокурок, що прилип йому до верхньої губи.
— Може, хоч недарма згаяли час?
— Ще б пак! — відповів Равік.
У парк заповзав холодний світанок. Повітря було тепле, але світло здавалося холодним. Сірі від пороху кущі бузку. Лавки. На одній із них спав якийсь чоловік, прикривши обличчя номером «Парі суар». Це була та сама лавка, де Равік сидів тієї грозової ночі.
Равік подивився на сонного. Від його подиху газета здіймалася й опускалась, наче то був не аркуш брудного паперу, а щось живе, якийсь метелик, що зараз пурхне вгору я рознесе по світі останні вісті.
