Під Савур-могилою - Андрій Хімко

«Пускати орду в Кіш — нечуване святотатство й гріх!» — передавали йому свої викрики на раді одні, в більшості старші. «Трактувати з царем — віроломцею-тираном і самоїдом-нехристом, який ділить із крулем наш люд навпіл,— ганьба й смерть!» — відповідали другі, молодші, докоряючи уже і Сіркові, як ніби байдужому до Андрусівського перемир'я. «Досі такого пройдисвіта в гетьманських шатах ще не було!» — обурено оповіщали треті, згадуючи манявського скитника Виґовського як зразкового, а Юрія Немирича, укладника Гадяцької домови при ньому,— як мудрого чільця.

Спантеличений отим усім, Сірко не розумів, чому хан відкинувся від Дорошенка і прислав під Січ калгу-салтана Крим-Гірея з чисельною ордою, а січовики раптом обрали кошовим маловідомого курінного Івана Білківського, що дружив із буджаками. Та Сірко розумів інше: Дорошенко своїм залишенням війська за Путивлем і поверненням у Чигирин до «зрадливої» Прісі кінцево обабив себе і серед козацтва, і серед старшин, і серед високих дворів, викликавши в Сірка співчуття. Ошуканство чільного мужа ставило його з становище дурня, бо програв переможний бій із Москвою, повіривши всього лиш обмовним нацьковам і оббріхуванням.

Пущені царатом плітки про «вора» Дорошенка, мов велетенські кола на воді, розходилися і досягали через царських слів високих сусідніх дворів, і розум та лицарство гетьмана-мужа нічим не можна вже було порятувати. Недарма світ не знає уміліших наустців-наклепників, аніж царські! Божою милістю цар і бояри ними воювали вже більше століття значно вправніше, аніж зброєю. Під протекстами помочі вони розділяли народи й родини для наступних своїх загарбань, вони і потім спричиняли такі кровопролиття і братовбивства «інородців», яким у світі не було аналогів.

Підтриманий чамбулами калги-салтана Крим-Гірея запорозький гетьман Суховій подався на Лівобіччя, дійшов у Липову Долину під Путивль, по путі приєднавши до себе спершу Переяславський полк на чолі з Дмитрашком Радчі, а потім — Полтавський та Лубенський і розбив під Гайвороном рейтарів Ромодановського, полонивши його сина, воєводича Андрія. Але поспольство Прилук і Лубен вчинило Суховієві великий супротив, і він вирішив: під впливом турус і загрози з боку Демка Многогрішного, царевого наказного гетьмана Лівобіччя, та Ромодановського, що підсилився додатковими стрільцями,— спішно повернути свою армаду на Чигирин, чого й воліли завбачливі царські воєводи.

Під Чигирином чамбули і козацькі загони Суховія, розбиті Дорошенком і нашпиговані чутками про вихід Сірка із Січі в поміч чигиринському гетьманові, стали некерованими: білгородська орда масово понеслася додому, а січові розпорошенні переметнулися до «славного отамана» Сірка, який в засвітку з ходу вдарив спершу під Тясмином на Батурчі-мурзу, розбивши і полонивши чотири тисячі його ординців, а потім по змові з канівським полковником Григором Дорошенком вони здвобіч розбили й решту потуг, які перебували під рукою Суховія та калги Крим-Гірея.

«Гетьман Шамай-ага та Ашпат-паша» — Суховій із п'ятьма козаками-обозниками хотів утекти в Холодний Яр, але по путі калга і мурзи схопили свого чільника й спільника і, пограбувавши його, повезли стрімголов ханові як кяфіра-відступника. Але хан прийняв Суховія як гетьмана, дав знову у поміч того ж калгу-султана Крим-Гірея і білгородську орду, що зимувала в Чорному Лісі, і послав їх звільняти русинський люд по Бугові і Дністру.

Несподівано зрікся престолу Ян-Казимир Другий Ваза, виїхавши до Парижа. В безкоролів'ї велися чвари магнатів і сейму над кандидатами в королі, які, врешті, закінчилися на користь русина Міхала-Хоми Корибута, сина Яреми Вишневецького, не без урахування магнатами можливості поновлення свого панування в Україні.

Ні гетьман Дорошенко, ні гетьман Суховій ні сном ні духом не знали, що цар Олексій ще минулого літа послав Петра Потьомку-Потьомкіна та дяка Семена Рум'янця-Рум'янцева, колишніх спудеїв Київського колегіуму, найнятих через ректора Гізеля, з комісією до скандинавів та в Іспанію і Францію для укладання домов на торгівлю з Велікая Русією, завбачуючи і обіцяючи незліченні зиски з українського поспольства. Те марницею було, що Україна ще не належала цареві!

Регенти іспанського короля Карла Другого чудувалися щедрістю, а найпаче одягом «татарських гостей із Московії», а його мати, королева Марія Австрійська, що правила за сина, зачарувалася слами, а ще коли ті, свято виконуючи царські вказівки, осудили «збуйців-козакенів» за їхню поміч французам разом із ляхами у Фландрах та припросили Іспанію й Австрію іти купно на аґарян-турчинів.

Цареві було важливо, щоб сли будь-якою ціною переконали високі двори Європи, що царство Московія — не дике татарське, а європейське. Тому гостили Потьомкін і Рум'янцев та вели домова, а головне — вивідували, обсервовували, розпізнавали цілий рік, втовкмачивши-таки господарям, що «козакени» — збуйці й дурисвіти, як і ляхи-адверсори, а вони,  московити,— ніякі не татарови, а головні русини та доброчинні православні християни, бо під ними, продовжувачами всіх князівств попередніх, «мати міст русинських» — Київ.

Виїхали, врешті, високі сли ніби додому, а по путі опинилися у Франції і попросили аудієнції в короля-деспота Людовика Чотирнадцятого, в першого міністра Жан-Батіста Кольбера, в маркіза Ліон де Берні, в маршала Бернадтена де Бельфона і герцога Вільруа. Говорили й тут, як по писаному, все про велич Московії, як єдиної продовжувачки Київської Русії, а не Татарії, як твердять мандрівні бакаляри та «вразі всякіє». Та, показавши й тут свою щедрість і підписавши отакі ж домови на торгівлю, вони возвеличували уже ляхів, як братньо-мирних сусідів, а про «войовничо-диких» «козакен», «своїх підлеглих» говорили, що їх не Владислав намовив піти в поміч французам, а Божою милістю цар всея і всея Олексій, щоб допомогти дружній державі і її світлому королеві домогтися справедливості.

Про сольства ці чотири гетьмани не знали, та їм, нещасним, було не до того, бо в Києві не втримались Григор Дорошенко та січовий полковник Гнат Уланович, і туди вернувся зі стрільцями воєвода Петро Шереметєв, в Чернігів — сердуховськжй стольник Артамон Матвєєв, в Переяслав — думний дяк Григор Богданов як господарі