Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя.
— Аще людина охреститься, — спроквола говорив він, — Бог прощає їй і всі гріхи, содіяні допреже, через купіль вона вступає в життя нове… Аще ж немає життя тут, є життя вічне, рай на небі.
Глибоке зітхання, стогін вирвались з грудей князя Володимира.
— За тим я й прийшов до тебе, отче! — щиро сказав князь. — Не вірую… Допоможи мені повірити!
— Добре робиш, княже Володимире… Коли б віра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга і множество людей руських.
Він накинув на шию єпітрахиль, взяв у руки Євангеліє й хрест.
— Купіль готова, — промовив священик. — Роздягайся, княже, ступай у неї…
Князь Володимир озирнувся на вікна, розчинені двері, за якими темніла постать Вовчого Хвоста.
— Ось я пригашу свічки, — прошепотів священик, — досить і однієї.
У палаті була півтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль.
— Хрещу тебе в ім’я Бога Отця, Сина й Духа Святого…
На світанні князь Володимир зупинився біля воріт Гори, зійшов з коня, віддав повідки воєводі Вовчому Хвосту.
Він залишився біля воріт, ждав, доки Вовчий Хвіст не зник на Горі, а потім пішов попід стіною, став край валу, що височів над кручами й Дніпром.
Високо вгорі палала яскравим сяйвом денниця, скрізь по небу примеркали зорі, на сході полотніло, на Горі, Подолі, внизу на берегах, де котив води Дніпро, всюди, як це буває перед світанням, стояла надзвичайна тиша, ніч прощалась з землею.
Ніч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого він невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсім недалеко, близько від князя бовваніли на требищі в темряві дерев’яні постаті богів, яких він з усіх земель зібрав і поставив тут, але сам він — князь Русі — був уже не язичником, а християнином.
І князь замислився над тим, добро чи зло содіяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди? У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила їх цупкими й важкими, ноги відчували холодок землі.
«Добро чи зло я содіяв? — запитав сам себе князь. — Що скажуть люди, нині сущі на Русі й ті, що прийдуть на ці гори після мене?» Він не знав, що відповісти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконче розумів, що це не залежало від нього, — є сила в світі й тут, на Русі, яка вимагала, щоб він охрестився; не охрестився б він нині, мусив так і тільки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власної волі, а силоміць примусили б його до цього.
Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи ні? Він подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся — ні, він не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землі — на кручах Дніпра, в долині, за плесом, де все більше й більше червоніло небо.
Так хто ж він, звідки гряде, що несе? Ні, князь Володимир цього не знає й ще не розуміє, хоч давно вже не вірить отим дерев’яним богам, що все виразніше й виразніше окреслюються на требищі в промінні ще одного світанку, але бачить, кожного дня відчуває, як помирає старий світ, трухлявіють і скоро впадуть у порох старі боги, гряде новий світ, що на знамені своєму змалював лик Христа…
Так що ж, скоритись, впасти на коліна перед новим, що руйнує старе, віддатись на ласку Візантії, німецьким імператорам, Римському Папі?!
— Ні, — зірвалось з уст князя Володимира, — я не скорюсь Візантії, не визнаю главою німецького імператора, я проклинаю Папу Римського…. Христос! — прохрипів він. — Ось я, князь Русі, стою над Дніпром, зійди ж і ти з свого небесного престолу, стань тут, допоможи мені!
Небо мовчало. Мовчала земля. Але це вже була остання мить перед світом — за Дніпром спалахнув сніп буйно-золотистого проміння, в сірій безодні внизу окреслилось темно-синє плесо Дніпра, зі всіх кінців — із-за Дніпра, з островів, берегів, лісів — долинув багатоголосий спів птахів.
Світало. Князь Володимир стояв на горі й дивився, ждав сходу сонця.
Розділ четвертий
1
Усю осінь і зиму збирається воїнство для походу на Візантію. На Подолі й над Почайною навчається дружина.
Ця наука дається нелегко. Хто знає, які перепони трапляться у далекому поході, з яким ворогом і в яких умовах доведеться боротись руським людям?
Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль. — Хрещу тебе в ім’я Бога Отця, Сина й Духа Святого…
Край Щекавиці, над прірвою, споруджують високу кам’яну стіну, виводять кілька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Вої з повною зброєю, з щитами в лівих руках, списами, топорами в правицях, деруться на ці стіни, їх одбивають, штовхають, і вони падають, калічаться, — все може знадобитись у далекому поході.
На Оболоні йде стрільба: там серед пісків ставлять величезні щити, на яких змальовано коней і людей, і вої з ранку до пізньої ночі влучають з луків у цього уявного ворога — на тридцять ступнів, на сорок, два-п’ятдесят, сотню.
Усю осінь, доки не замерз Дніпро, вої роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижані хвилі, перетинають Дніпро, там гріються на косах біля вогнищ і знову пливуть до города.
Над Почайною, у Вишгороді й Вітичеві в цей час будують лодії, видовбують з товстих стовбурів однодеревки, розводять їхні боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби, з усіх усюд до Києва женуть табуни коней, тисячі волів, гонці їдуть у ближчі землі збирати земське військо, побували вони і в Острі та Любечі.
На могилі Микули на той час уже поросла трава, в’їлась корінням у землю, так зазеленіла трава, що важко було й помітити невеликий горбок, під яким лежав разом з своєю жоною син останнього старійшини антівського роду.
Не одного Микулу прийняла земля — у пісках за Любечем полягло чимало воїв, що боролись проти Ярополка; у тому ж піску, часом поряд з ними, перетлівали кості тих, що захищали
