"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
Зазнавши великих втрат, підпілля діяло розрізнено, з багатьма підпільниками було втрачено зв’язок. І все-таки боротьба патріотів тривала. Але інколи не можна було встановити, хто діє. З недавнього часу в місті стали регулярно появлятися рукописні листівки. За змістом вони були зворушливо-наївні, але написані з явно юнацьким запалом. Хто це робив — невідомо. «Загалом це робота наша», — говорив собі Шрагін і мав рацію. Звичайно ж, усіх цих невідомих патріотів покликали за собою бойові справи підпілля і чекістської групи.
…Біля заводських воріт стояла легкова машина. Шофер у гестапівській формі. На заводі явно щось трапилось, якщо «чорні» приїхали так рано. Шрагін, не заходячи в заводоуправління, попрямував до стапеля, де ремонтували мінний тральщик. Те, що діялося на цьому об’єкті, дуже його непокоїло. За графіком ремонт тральщика мали закінчити ще минулої суботи, але графік давно зірвали. Кілька днів тому Павло Ілліч Сніжко, що працював у ремонтній бригаді, вибравши зручний момент, підійшов до Шрагіна.
— Негаразд тут, Ігоре Миколайовичу, бригада навмисно завалює ремонт, — сказав він пошепки.
А позавчора сам адмірал Бодеккер, переглядаючи, як звичайно, в кінці дня зведення про хід ремонтних робіт, раптом запитав Шрагіна, чи не здається йому підозрілим зволікання ремонту тральщика. Загалом уся ця історія могла закінчитись погано, тим більше, що останні два дні біля тральщика крутився майор Капп. Шрагін нічого вжити не міг — ні він, ні керівники підпілля не знали, хто організовує цей саботаж. Останнім часом Шрагін буквально не відходив од ремонтників, припиняючи кожну незграбну спробу саботажу. Він розраховував, що організатори саботажу зрозуміють, нарешті, що лізуть на рожен, і почнуть діяти розумніше і обережніше. Кінець кінцем цей об’єкт не вартий того, що через нього могло статися.
Зараз Шрагін ще здалека побачив на причалі натовп людей. Коли він підійшов, робітники розступились. На землі лежав Сніжко. У спині в нього стирчав саморобний фінський ніж. Один гестапівець, сидячи навпочіпки, оглядав труп. Другий — це був Релінк — розмовляв з ад’ютантом адмірала Піцом. Шрагін підійшов до них і не вітаючись запитав:
— Що тут трапилось?
Релінк різко обернувся на його голос.
— А! Доброго ранку, пане Шрагін. — На обличчі Релінка спалахнула й зараз же погасла холодна посмішка. — Все ясніше ясного — вбито людину. Питання в тому, хто і чому її вбив.
Шрагін гукнув керівника ремонтної бригади. З натовпу вийшов низькорослий, сухенький, немов запечений на сонці, чоловік років під п’ятдесят.
— Розкажіть, як це сталося, — суворо наказав Шрагін.
На обличчі бригадира виникло здивування.
— Як сталося, нам невідомо. Вчора після зміни, коли ми всі йшли, я покликав його… — бригадир кивнув на труп. — А він промовчав і залишився на об’єкті. Це всі бачили… Я знав, що під кінець зміни у нього з перебоями працював пневматичний молоток, і подумав, що він хоче його налагодити. А сьогодні приходимо на шосту, а він отак лежить… І всі його кишені вивернуті навиворіт…
Релінк, видно, зрозумів, що сказав бригадир, і обернувся до Шрагіна:
— Загалом все ясно — пограбування. Накажіть їм працювати.
В заводоуправлінні з кабінету адмірала Релінк подзвонив до СД і наказав прислати на завод медичного експерта. Поклавши трубку, він відкинувся на спинку адміральського крісла і безцеремонно розглядав Шрагіна, який сидів перед ним.
— Ну, що ви скажете про це?
— Можу тільки припустити. Цього Сніжка дуже не любили робітники.
— За що? — спитав Релінк.
— Він їм добре допік. Минулої осені став побічним винуватцем у потопленні підйомного крана.
— Я пам’ятаю цю історію, — зауважив Релінк.
— Тижнів зо два він був тоді під загрозою серйозного покарання, але потім з’ясувалося, що головний винуватець — німецький інженер, я вже не пам’ятаю його прізвище, його тоді ж відправили з заводу.
— Його прізвище Штуцер, — продемонстрував Релінк свою безвідмовну пам’ять.
— Так, так, Штуцер. Отож, коли загроза для Сніжка минула, він почав всіляко виявляти свою відданість німецькій адміністрації. Але в росіян є добре прислів’я: «Застав дурня богу молитись, то він і лоба розіб’є». Так і цей Сніжко. Три дні тому на тральщик прийшов ад’ютант адмірала Піц. Сніжко йому нашептав — усі це бачили, що палубні будівлі пофарбували без попередньої грунтовки. Піц сказав про це мені, і я примусив робітників у кількох місцях зняти фарбу. Але грунтовку було зроблено. Тоді я, розумієте, подумав, чи не затіяно все це, щоб затягнути ремонт, і буквально взяв цього Сніжка за горло. За пофарбування зіскоблених місць робітники, природно, нічого не одержали… Трохи раніше Сніжко повідомив майора Каппа, ніби крановщик і троє робітників хотіли звалити кран з рейок. Майор Капп припинив роботи і цілий день провадив слідство. За цей день робітники теж не одержали ні копійки, а підозра не підтвердилась. Були й інші випадки.
Релінк вислухав Шрагіна дуже уважно і навіть кілька разів нахилом голови ніби висловив свою згоду з ним. Але потім сказав:
— Мені лишається тільки додати, що Сніжко підозрював на тральщику саботаж і сигналізував про це. Більше того, я вважаю себе винним у його смерті. Я дуже зайнятий і не зміг оперативно відгукнутись на його сигнал. Однак мені цікаво: ви остаточно відмовились од думки про можливість саботажу?
— Я припускаю можливість саботажу, — спокійно відповів Шрагін. — Це постійний і логічний фактор, і, до речі, ви даремно звинувачуєте себе в смерті Сніжка, — вам просто не під силу бути скрізь, де може виникнути небезпека саботажу.
Релінк змушений був проковтнути це, по
