Пекло на землі - Віталій Юрченко
Об’явили голодівку, та начальство не звертає уваги. Тоді вони розібрали в мурі віконця знадвору, з’єднали дірами всі три темниці і давай всі до єдиного разом на все горло з трьох темниць кричати: «Народ хрещений, рятуйте! Живі вмираєм у темряві, голоді, заразах!» Ревнули отак хором кілька раз, – і заворушився весь Допр, збіглось до нього сила люду, задивляючись на живу могилу.
Перелякалось допрівське начальство, озброїло весь конвой і заходилось стріляниною розганяти товпу. А арештанти-втікачі ревуть ще сильніше: «Рятуйте, хто живий! Видющою смертю догибаєм».
Поклав конвой на вулиці шість трупів, розігнав публіку. Заходився втихомирювати «бунтарів». Вмовляли словами – не слухаються, кричать; пробували ввірватись до темниць і по одному витягати – в’язні підперли двері й нікого не пускають; конвой почав стріляти в вікна – не злякалися, кричать, ревуть ще дужче. Гарячі конвоїри хотіли кидати бомби, але спам’яталися, що весь допрівський будинок зірветься.
Аж нарешті знайшли спосіб. «Хліба їм», хтось гукнув невзначай з двору. Притаскали три вози казьонних паланиць і стали закидати вікна й діри хлібом. В’язні втихли…
Другого дня їх вивели ніби на прогульку, а на дворі перебрали й частину кволіших порозкидали по внутрішніх камерах Допру, а частину, невеличкими групами, поналигувавши міцно дротом і позав’язувавши роти, відправили на станцію, назад до Усевлону.
Сенька впрів, кінчаючи страшне оповідання:
– Вятка, знацса, всягда на военном палаженіі. Харашо, паря, сдєлал, что, знацса, іной маршрут узял. Даедеш, знацса, с намі до Саколок, а там, знацса, да… А скудова, сам паря, знацса, будя? С какіх знацса, местов, за что, знацса, забралі, і знацса… всю расказивай…
I я став сповідатись перед добрими кацапчуками отверто й щиро, не таючи нічого…
Води широкої В’ятки звільна гнали пліт. Липневе сонце щедро обсипало промінням, огріваючи душу. Я сповнявся духом вільного життя. Свідомість небезпеки навертала мене до людського, милого самопочування.
Що більше я розповідав хлопцям про себе, про страхіття Усевлону, то більше викликав у них зворушення й щиро-глибокої симпатії до себе.
– Курі, братец! Вот махорка, цельное лукошко. Курі, сколь хочеш, – підсував коробку з махоркою збудоражений розповіддю Васька.
– А вот, знацса, хлебец, сельодка. Єш, сколь душа, знацса, угодна; те нужна, знацса, сілушкі набраться, ведь кров разбойнікі та виматалі. А может, знацса, єщо кашіци, желаш-та? Гаварі, знацса, чай панімами, как ано, знацса, в Усєвлонє…
І я їв та курив. Хлопці мали харчів і курева доволі. Доставщикам дерева давав Комлес[71] пайки крупів, хліба, махорки й цукру.
Я відживлявся тілом і душею. Вволю харчів, гарантований спокій, життя серед людей – виганяли потрохи з крови перетравілу нервовість і жах; я поволі приходив до притомности. Тут я почав орієнтуватися в днях і числах своєї втечі. За неточним пригадуванням, 11 днів блукав я в дебрах та 17 діб тупав врем’янкою, відваливши за грубим підрахунком понад 1000 кільометрів, з яких зо 200 верст проплив з Рибченком річкою Льохтою.
Перебування на плоті і тих два щирих В’ятці – Сеньку Рябцова та Ваську Шуткова пам’ятатиму довіку. Вони виявили мені неоціненну допомогу. Вони перші напоїли мене вірою й надією, що, за допомогою добрих людей, я доберусь живий на Україну, побачу рідню, сина.
Плотом до Соколок дістатися не пощастило. Третьої ночі знялася буря, і наш пліт загнало на мілину в закрут. Весь ранок вовтузилися ми коло нього, та з місця не зрушили. Мусіли хлопці вертатися назад до Слободської – сплавної бази з порожніми руками.
Незважаючи на велику матеріяльну втрату, кацапчуки однаково були уважні до мене. Здаючи собі справу з небезпеки, коли я сяду сам на пароплав (вони ходять В’яткою часто), хлопці й тут допомогли: Рябцов дає мені деякі свої документи (до речі, ми майже ровесники), а Шутков проїде зі мною кілька перестанків на пароплаві, щоб виручати на випадок біди.
Так і зробили. Підійшли до найближчої пристані; за півгодини підійшов пароплав, і я прощався з Сенькою Рябцовим, гаряче дякуючи за допомогу. Він вернувся назад до Слободської, а ми з Ваською очікували пароплава на Соколкі.
Черговий пароплав приходив аж увечері. З нудьги пішли у селище за 4 км. Хотілося купити щось з одежі, а головне, поголитись. Мене турбував мій зарослий та запухлий від комарів вигляд – він викривав і перед недосвідченим шпигуном.
Але купити щось в селі – марна справа: люди тут фабричної мануфактури вже зо два роки не бачили й відвикають, ходять у пофарбованій десятці. Поголитися також не вдалось. Обійшли майже кожну хату – ніде бритви нема: один каже, що ще за часів війни згубив, другий того року за матерію проміняв, третій на хліб продав.
Купив лишень коробку пасти й насмарував украй порепані від води черевики та напився вволю молока.
Надходив вечір. Зближалася година прибуття пароплаву. Був це для мене переломовий, неймовірно болісний момент. Це означало – не ховатись, а вийти в люди, показатися чекістам, вміти заховуватися так, щоб не виявити найменшого підозріння. Чи ж зумію я зберігати зовнішній спокій, не зраджуючи свого справжнього обличчя? А як провірятимуть документи? Не викручусь, аж тут свідомо вскочу. Хоч Рябцов дозволив мені залишити його «рассчотную» книжку й довідку, що я є «вершінний пільщік Олонецкого гасударственнаго лєсопільнаго завода № 19», та цього мало: спритний агент-контрольор цим не задовольниться, а мій вигляд з першого зору зверне підозрілу увагу.
Я никав по пристані напружений, схвильований, ніби очікуючи смертельного вироку. Даремно Шутков заспокоював, що провірки документів не буде. Мій переляканий мозок малював неминучі картини затримання й трагічного кінця всієї втечі.
Вже смеркло, як у морочній далині запахкав пароплав. Мене шпигнуло в серце. Що ближче підходив пароплав, то гучніше вистукувало в грудях. Заперло дух і заніміло, як став я на перон пристані й глянув на дижурного чекіста. Затрясся, почервонів, здавшися на Божу ласку.
І коли б чекіст у ту хвилину глянув був на мене – безумовно пізнав би зразу. На щастя, він зайнявся іншим. Коло віконця каси репетував п’яний кацап:
– Іш, камунари рагатиє. Нядєля тому назад трі цєлкаша платіл до Катєльніча, а нонче уж чаціре й двацять. Скудава ж єнта? По какому праву? Єнта гасударства? Єнта грабьож! А када чєлаек болє дєньог нє імєт та?.. Паддьовку что лі прад…
Агент підбіг і смикнув його за рукав:
– Нє арі, баржуй саплівай!
– А, чекіст, найомщік, жівадьор, – оглядається дядько. – Ня тяні, брось, рагатой, нєто ряху расаб…
Чекіст затулив п’яному рота й потягнув до канцелярії. Дядько борсався, лаявся й плів ногами за чекістом.
Я прохолов. Шутков за цей час купив квитки. Підплив пароплав «Комсомолец», і ми ступили на палубу. Зовнішня обстановка мене протверезила й підбадьорила. Пароплав мав вигляд цілком пролетарський: вся палуба й каюти завалені людьми, клунками; стояли лежали й куняли, сидячи в
