Пекло на землі - Віталій Юрченко

– Дакуль палєз, азарнік єтакой!

Я виліз, а наді мною з мосту заглядає високий дідуган з рушницею.

– Звіняюсь, дєдушка. Прайтіть-та нужна, а через залєзнадарожной мост праход чай запрящон-та, ведь правіла та гасударственния отлічна панімаю та, – підроблявся я під невідомий мені вологодський акцент.

– Прайтіть-та? А какой лєшой в девонну пору здеся ходя? Дакумента імеш-та?

– Єсть дєдушка, как же, ведь гражданін та я савєцкой чай, алі нєту тє та?

– Вибарахтивайсь студава-та да паказивай та, – махає рушницею суворий, роздруханий дідуган. Хвилину змагався: йти в руки, чи зразу дай Боже ноги й сили?.. Ні, краще з рук, вибравши влучніший момент. Вилажу.

– Вот тє, дєдушка, дакумент та, – виймаю зопалу коверт з адресою на Україну, приготовлений на можливий нещасливий випадок: не дай Бог, десь підстрелять, чи з голоду сконаю – нехай хоч дружину сповістить добра душа.

– Аота кентєлєва прьош та? – питає дєдушка, взявши в незграбні руки «документ» і пильно дивлячись то на мене, то на сірий, очевидно незрозумілий йому папір.

– Да скедова? Са станцій, дєдушка. Нємнога загулял-та ну і запаздал-та. Звєсна, как маладим людям слугатся, дєдушка. Да как єво не гульньош та, када тепер такое время та…

– Ну прахаді, прахаді, паря. Я чай падумал, что… Всякія віш праходят… Нонче что ноч, то гляді, тащатся цєльнимі бандами. Даже с Архангельска несьот їх нєчістая та. Так пяхотой і прут. Сявлонци всьо, бяглєци. І скудова набралось століча? Прахаді, паря.

– Спасіба, спасіба, – перебивав я кілька раз дєдушку і задом відходив, радий, що так легко виручив «документ».

Дорога ставала спокійною, одноманітною, без пригод. Не зустрічаючи ніде переслідування, я набирався нахабства і вдень проходив перестанками, хуторами, оминаючи людей.

Кілька разів мене минали поїзди. І з яким почуттям заздрости провожав я тих, хто може спокійно спати в теплі, у вигоді в вагонах. Чим же я гірший від них, що замість місця у вагоні, брохаю в болоті, сплю на холодному дереві, кожну хвилину дріжу за шкуру? За які гріхи доля викинула мене на поневіряння? Не вбивця ж я й не злодій?!.

Одного досвітку в морочній імлі заблищали води давно очікуваної й міліонами кроків виміреної широководної В’ятки. Першим очам показався височезний міст, як безконечний надводний лябіринт.

Маючи вже досвід, без вагання зрезигнував з нього. Кинувся до берега – Боженьку мій! Та з моїми силами півдня плисти! Ледве маячить протилежний берег. Не було чого й двигатись перепливати. Тільки на перевіз надія.

Пройшов берегом – перевіз. На березі кацапські «тєлєгі»[69], а на них сплять люди. Я – як найдальше звідсіль. Вже ж певне про «бєглєцов» вони поінформовані.

Хотів берегом далі йти – річка. Гадав, затока В’ятки, обійду, але махнув кільометр – нема краю; пробіг другий, крутиться, як змія, а краю чортма. Кидався перелазити річку, встряг у болото по пояс. Вернувся.

На щастя, в кінці річки, де вона впадає у В’ятку, припнута величезна лодка. Я її повернув у шир тієї річки, сперся на весло і що є сили плигнув на беріг. Встряг по пахви. Виліз із багна, обмив болото й пішов берегом, шукаючи не знать чого.

На сході займалась червона діжа. Нічна прохолода розвіювалася. День зачинався.

Йду насторожено берегом В’ятки. В далині побачив вогник. То ватага рибалок. Пройшов коло них раз. Вони щойно прокидались, жваво гуторячи рясним в’ятським акцентом. Проходив назад, вони снасті готували. Вертаючи вдруге, зібрав кілька фраз «по кацапістєє» і запропонував їм перевезти на той бік – «рубльовку сулю».

Два кацапчуки навипередки підплили до мене. За півгодини я вилазив на другий берег, щасливий, що величезна перепона-річка так легко минула. Замість «рубльовки», яка мені ще пригодиться, дав я кацапчукам казенні штани, бо, в разі обшуку, вони могли б мене запідозріти в зв’язку з «казьонним домом». Перший раз говорив я більш-менш вільно з тамошніми людьми. Як-не-як, а від місця страждань був я км 900.

Кацапчуки, не розпитуючи, хто я, розповіли, що до В’ятки «чатірнацать пяхотой, єжелі параходом – двацать, дорога, віш, прямая, как відать, а коль хочеш залєзной, то будя двацать цяць».

Подякував я красненько, і ноги мої вперше ступили на справжній пісковий набережний шлях. Чудно й радісно було йти дорогою, справжнью дорогою, якої давно не бачив. Але радість пригашувала роздума – куди ж далі йти? Тут у мене відбулась рішуча маршрутна боротьба. Анальогічний Іванові-царевичу стан. Три дорозі: на В’ятку й там купити документи та сісти на поїзд; минути її і далі йти залізницею; чи йти пішки понад річку.

Довго думав, сівши відпочити коло баби, яка з бутлями молока чекала пароплава до м. В’ятки. Я ласо поглядав на бутлі і врешті попрохав продати; вража баба не хотіла «разварачіваться», скоса й підозріло поглядаючи на мій вид нужденного босяка, що, мабуть, щастям врятувався від смертельної бійки-самосуду.

Огрітий ранішніми проміннями, я задрімав. Баба скористувалась з цього й відійшла від «прайдохі».

Прокинувся від шуму. Підходив пароплав. Кинувся до нього, але спинився на розгоні, побачивши червоний однострій чекіста.

Ні…

Замісць пароплаву, звернув у інший бік. Сумно-заздрим зором провожав я відходячий пароплав, настирливо думаючи – куди ж тепер удатись? Безнадійно дивився на річку.

У туманно-курній далині показався пліт. Хіба на нього? В’ятка… Кама… Волга… а там – Симбірськ, Тамбов, Орел, Курськ і… Київ.

Засвітила в голові нова ідея! Чудовий маршрут. Хоч дальший, зате безпечніший!

Всі втікачі пруться на В’ятку, а там їх хапають, як шуліка курчат. Водою ж – протилежний бік, далеко менше небезпеки. Значить сюди, на пліт!.. І заворожений перспективою чекав. Тим часом наблизився пліт, керований двома молодцями. Я крикнув:

– Ребяткі, чай не вязьмьотє на плот?! Заплачу сколь нужна да гребті памагу-та.

– Чаво ж, садісь, коль жалаш!

– А где же? Как?

– Да вот нєдалєче прічалім, – обізвався рижуватий кацапчук.

Я потупав за плотом берегом, піднесений такою несподіванкою. З радости не роздивився, що з берега заходить великий закруг, який ще тиждень тому був залитий водою, а тепер стоїть грузьке, в коліна, болото. Втаскався в нього згарячу й – назад. З чотири кільометри довелось оббігати закрут та доганяти. Минули плотарі один причал, зачепились за другий, а я, вибившися з сили, був на добрий кільометр від них. Ну й біг же!.. Не втратити цього випадку… Наздогнати пліт за всяку ціну.

Коло третього причалу задиханий нагнав, коли саме пліт відходив. На щастя, стояв у лодці бакманщик.

– Дядєнька, падвєзі, заплачу!

– А ти же кто, паря, будя?

– Платавщік, дядєнька, атстал от партії!

– Да уж садісь та! Что с табой падєлаш?

І за десять хвилин я, ощасливлений, вискакував на пліт.

За кого мене приняли зразу плотарі – не знаю. Мабуть, не помилялись. Я прикинувся казанцем, який