Пекло на землі - Віталій Юрченко
Піднісся на дусі, як на білеті прочитав «Київ». Коли б, Господи, до нього добратися, а там ніби вже й дома – своя сторона, свій люд. Почувався бадьоро, дарма, що в кишені залишилось 82 копійки, себто на півтора фунта хліба. Цим не журився, бо два-три дні побути цілком не ївши – то мені не важка річ.
Під ранок сідав на московсько-оренбурський поїзд, примостившися на верхній полиці. У вагонах парнота й нудьга. Чудно тепер і в поїздах. Люду набито, а всюди тиша жалібно-мертвецька. Ніхто не заговорить голосно, весело; одинокі пасажири мовчать, охоплені нужденними думками. Де поділась та гомінка жвавість, бадьорі жартовливі розмови, ті безконечні розповіді та палкі дискусії на найріжноманітніші життєво-суспільні теми, що неугавно точилися в кожному вагоні, в кожнім купе за перших днів революції? Помітно, що кожний пасажир відчув червоний режім, його свободу слова й думки та добре пам’ятає про пильні очі й чуткі вуха всевидючого ГПУ.
Отже й нікому не здавалось дивним, що я весь день одинцем пролежав на горі в поросі і спеці, ні до кого не обзиваючись, спав, куняв і мріяв. Один лише раз злізав на станції Імза, хотів щось з’їсти. Та де там?! На станціях ніде ніяких буфетів. Хто вибирається в дорогу, той мусить усе з собою брати. Дехто користується з такої нагоди і, їдучи в поїзді, провадить добрий гешефт, нелюдськи спекулюючи хлібом та цукром. Один кацапчук узяв у мене за дві лєпьошки (на два рази в рот) 60 копійок. Познайомившися з тамошніми цінами на харчі, я втратив надію за свої гроші попоїсти і їхав голодний.
Досить скоро минув день, трохи довшою видалась ніч, а в 11 годині ранку я висаджувався на столичній московській станції і прямував на курський двірець. Пройшов скоро, але на саму станцію не показувався, боявся – там чекісти столичні, вправні, напевно є. Довідався, коли відходять потяги на Курськ і, маючи в свойому розпорядженні 6 – 8 годин, пішов прогулятися по червоній столиці.
Гостро вразила мене червона столиця! Не величчю пролетарської краси, не багатством і пишнотою соціялістичної творчости, а відворотним: виснаженим, обірваним людом, брудом вулиць, обшарпаністю будинків, порожніми й позамиканими склепами, позабиваними дошками крамницями, голими вітринами, загальною вбогістю й руйнацією. П’ятилітка, значить, і столицю оголила. Навіть цю показову твердиню нема чим прикрасити, удекорувати, бодай для очей чужинців.
Іду покоробленим у ямах бруком, радію і лютую. Пригадую пишні резолюції партійного з’їзду про «наші кольосальні успіхи на всіх фронтах виробництва», і зло-обурення мене діймає.
Читаю величезну пишну вивіску (шильд) «Генеральний мануфактурний магазін ЦРК[73] «Універсаль». Заходжу до крамниці, а там… голо-голісінько, ані клаптика мануфактури, одні заслони за стойками залишились.
– Магазін закрит, таваріщ!
Він то, думаю, відкритий, та показувати нема чого.
Оглядаю другу вивіску, ще більшу, ще мальовничішу, правда трохи дощами оббиту: «Центральний Кожтрест – багатєйшій вибор всевозможнейшей обуві». Заходжу.
– Прошу показати черевики.
– Нет, таваріщ, вишла-с гатовая обув-с.
– То прошу шкіри на черевики.
– Тоже нєт-с, с завода нє прівєзлі-с.
– То, може хоч на підметки (золі) шмат шкіри найдеться.
– І таво нєт-с, вишлі все запаси-с.
От тобі «значительное увеліченіє валовой продукції гасударственних заводов, трестов і сіндікатов»!
Іду на Смоленський ринок. Пам’ятаю його ще з 1913 року, з часів учнівської екскурсії. Побачив – Боже мій! І не пізнати! Де ті ріжноманітні «красниє ряди», де величаві галянтерійні склепи, багатющі крамниці з усіляким кольоніяльним і краєвим крамом, ріжними овочевими складами, дитячими забавками, прикрасами, словом, усім тим, що свідчить про багатство країни, про повний пульс її життя, про широкий розмах творчої енергії, про силу та багатство люду…
Замість багатющих рядів, моря найріжноманітнішого краму, що очі розбігалися, зір потапав у їхній красі й привабі – тепер ринок став порожньо-непривітним збіговиськом людей без жодного склепу, трафіки й рундучка. На ньому, крім доморослих грибів, кількох збанків молока та десятка-двох старого дрантя під пахвами, – нічогісінько нема. І сотні мовчазних, жадібних і голодних покупців блукають, нишпорять, попитують «прадать паєсть чаво-нібудь». А їм у відповідь показують з-під поли чи з-за пазухи «барахольце». Коли ж покажеться якийсь щасливець з куснем хліба, за нього б’ються, як за золото.
І це так у столиці! Як же його поєднати з пишними резолюціями партійного з’їзду, в яких виспівувалось «досягнення, успіхи, небувалий підйом, розмах темпа»?.. Що ж це за ідіотські успіхи, де ж той підйом промисловости, коли, зійшовши всю столицю, фунта хліба не купити, поганеньких штанців, черевик з копита не побачит?! І вистарчить у людей нахабства в таких умовах кричати про успіхи?.. Ех, сліпі творці, фанатики непоправні, облудні дурисвіти…
Вертаюся назад. Бачу півтисячний хвіст (чергу) коло хлібного склепу ЦРК. Продають хліб на картки. Тут же відбувається й перепродаж: на картку купує за 25 коп. фунт, а на бік продає по 50 – 70 коп. Одна спекулянтка, маючи заразом чотири книжки на хліб, затягнула мене в чергу, обіцявши відпродати фунт хліба по твердій ціні (кожний громадянин може купувати тільки на одну книжку). Стою в черзі й вислухую гіркі приказки на голодно-хлібну тему. З одного боку чую:
– Как царствовал Нікалашка – бил нам хлєбєц, била й братка. А ліш Ленін воцарілся – мужік сразу разарілся. А как Сталін хватіл бразди правлєнія – всюду пашол голод да мученіє.
– Ох, камуністи нєщасния! Даколь будете народ маріть? – зітхають кілька тощих бабок.
– Нє даром пают о дастіженіях да увєліченіях! Что месяц, что другой, то всьох вас ти в очереді дліннєй стают. Гаварят, скоро і воду в очереди будем палучать.
– Пачему? Смейошся, брат, – не вірить рябий кацапчук.
– Сурйоз. На Арбате вадаправод іспортілся. Вот цельную няделю возятся возлє нєво цельной взвод інженєров і нікак нє ісправят. Гаварят, машінєрія какая-то старомодная – тяпер такой нєту, а саарудіть наші савєтскіє інженери не умеют та. Вот Арбат і прідьот к нам за водой та…
– Нє пугай. Прівиклі. Нє то на воду ажідать – даже умірать в очереді гатови…
В одній групі збоку чув таке: Під час партійного з’їзду делегатам давали з девяти дань: ріжні страви, шоколяда, какао; спеціяльний транспорт продуктів спроваджувався десь із Сибіру; пуншувало вино, жирували комуністи, потіючи над досягненнями п’ятилітки. А в ті саме дні московський Наробраз[74] розв’язав 7 дитячих будинків безпритульних, роздавши дітей по селах, бо харчів не стало. Тисячі дітей догибали в обіймах голоду, десятки трупів косила цинга й тиф перед самим носом диктатора Сталіна, а він
