Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Тільки якось причепурися чи що, — порадила вона. — Бо ти виглядаєш… А знаєш, таке рідко трапляється. Щоб хтось хотів узяти таку велику дитину.

Так, вона це знала. Кася зачесалася, витягла із шафи джинси й світлу квітчасту блузку. Глянула в дзеркало. Чи виглядала вона гарно? Їй аж погано стало від хвилювання. Що вона їм скаже? Напевне, розпитуватимуть, як вона вчиться й узагалі. Що зробити, щоб її захотіли взяти? І чи це взагалі має якийсь сенс?

Коли вона спустилася до кабінету, то вся аж тремтіла. А вони виявилися такими приємними. Делікатними. Питали, що вона любить робити. І чи хоче до них приїхати. Якось це все було… Вона ж не маленька, але звісно, що хотіла. Ще й як! І вони її не ошукали. Узяли отак собі просто. З усім її минулим.

І Кася зрозуміла. Вона може все. Може з ними сваритися. Може… сперечатися. Але ніколи, ніколи їх не ошукає. Нізащо. Відкрила першу сторінку й почала відповідати на питання. І ще подумала, що напише цей тест якомога краще. Заради них. Щоб вони нею пишалися. А що буде потім — побачимо. Поки що вона навіть не зареєструвалася в Академії. Залишається час до кінця тижня. Вона могла цього й не робити. Певна річ, портфоліо Кася приготувала й заховала в шухляді з її роботами там, де вона ходила на заняття. Удома тримати це боялася. Робіт було забагато. Можна вдати, що вона ніколи не ходила на курси, ніколи більше не з’явитися там. Так, тоді можна нічим не перейматися. Та відразу з’явилася інша думка. Заради чого? Чому вона повинна відмовлятися від найважливішого?

«Заради вдячності, — відповіла сама собі. — І покірності».

Але чому? Хіба вона не досить отримала в житті?

«Поганого, проте й доброго, — майнуло в голові. — Не забувай про це».

«Не забуваю, — опиралася вона. — Але…» — «А тепер пиши. Пиши, будь чесною».

Лінка сиділа в садочку біля кав’ярні й поглинала великий десерт із морозивом.

— Ти собі можеш таке дозволити, — сказала Каська. — Бо годуєш. Дивися, яка ти худа, здається, ще худіша, ніж раніше!

— Це правда. Крім того, мушу ж я чимсь утішатися. Здається, історію я завалила, про матьоху навіть говорити не хочу. Суспільствознавство… Ну, не знаю. Може, треба було писати географію?

— Нічого не треба було писати, а виїхати кудись до дідька, емігрувати чи що? — зауважила Наталія.

— А ти, до речі, їдеш до Португалії?

— Так, цього року так. Навіть Азора запросила. Хоча…

— Що? — запитала Лінка.

— Нічого. У мене з ним проблеми. Іноді. Він страшенно ревнивий. Чіпляється до мене, — Наталія посмутнішала. — Ні-ні, тільки не кажи: «А я попереджала», бо я тебе просто приб’ю! Думаю, це минеться. Бо загалом нам добре. Але часом його як накриває. Сподіваюся, що коли він поїде зі мною на канікули, то все буде добре. Мама погодилася. А ви що збираєтеся робити?

— Ну, як би тобі сказати, — відповіла Лінка. — Мої канікули радше під знаком запитання. Зрештою, для мене це ніколи не було найважливішим.

— Ніде не поїдеш?

— Не знаю. Мабуть, що ні. Куди з малою дитиною? Крім того, грошей катма.

— Ми їдемо до Парижа. А тоді до Іспанії. Барселона й Мадрид. Це мені подарунок на закінчення школи. От тільки якщо не складу, то й дарунка не буде.

— Та ну, чому не складеш! А далі? Вони погодилися із твоїм вибором?

— Вони ще нічого не знають, — пояснила Кася. — Але я, мабуть, однаково не вступлю. Поки що зареєструвалася й подала портфоліо.

— Вступиш, от побачиш.

— Ага, як рак на горі свисне, — Каська виставила середній палець у всім відомому жесті. — Офіційно я вступаю на юридичний. Побачимо. А ти? Ти вже говорила зі своїми?

— Ні. Але я, певне, теж не вступлю, то й проблеми не буде.

— Знаєте що? — озвалася Наталія. — Ви якісь дивні. Це якийсь цирк? Нічого не розумію. Мої батьки знають, що я хочу вступити до медичного, і підтримують мене. Нащо вам ці таємниці?

— Нащо, нащо? — передражнила її Каська. — А що б ти сказала, якби хотіла, аби твоя донька стала адвокатом чи прокурором, а вона б натомість вирішила малювати картинки біля мольберта? Або, — що ще гірше, — комікси? Моє бачення суперечить їхньому. М’яко кажучи.

— У мене залишається проблема догляду за дитиною, — зітхнула Лінка. — Єва замаленька, щоб її віддати до ясел, а няні в нас немає…

— Ну, а бабуся?

— Вона, мабуть, невдовзі повернеться додому. Коли закінчаться усні іспити. Не може ж вона жити в нас без кінця.

— Ой, та ну. Яка різниця? Люди собі беруть академвідпустки через різні пригоди, то ти собі візьмеш через дитину, їздять, приміром, як волонтери, опікуватися бідними дітьми в Африці. А ти можеш доглядати свою бідну дитину тут, — усміхнулася Кася.

— Я однаково не вступлю.

— Може, це було б краще? Принаймні не матимеш моральних проблем…

«Ні, — подумала Лінка. — Не зовсім так». Певна річ, що вона хотіла б уступити, навіть, якщо потім доведеться від цього відмовитися. Просто останнім часом її самооцінка настільки впала, що, може, це б її підтримало? Зрештою… Може, це немудро, але вона мріяла про навчання. Їй важко було уявити, що вона просто собі сидить удома з дитиною. Цілий рік! І що? Хто б таке витримав? Ну, та нічого не вдієш. Вона зможе щонайбільше відновити свій блог…

Червень

З мобільного додатка для молодих мам:

Твоїй дитинці вже виповнилося три з половиною місяці. Вона вже, мабуть, усміхається, агукає й добре тримає голівку. Ти теж напевне відпочила після пологів. Якщо годуєш молоком, то маєш повернутися до ваги, яка в тебе була до вагітності. Якщо ні, подбай про легеньку дієту й фізичні вправи, щоб повернути тіло до нормального стану. Тебе можуть хвилювати розтяжки, вигляд твоїх грудей і живота, але не переймайся: усе це невдовзі повернеться до норми. Можна використовувати спеціальні креми й бальзами, вони точно допоможуть.

Лінка вкотре подумала, що краще їй не читати цієї маячні. Може, її дитина й виглядала пречудово, добре тримала голівку й навіть могла сказати щось, що за великого бажання можна було зрозуміти як «І love you», проте сама вона почувалася як руїна. І виглядала так само. Щойно починала роздивлятися своє тіло, як негайно впадала в психологічну прірву. До попередньої ваги Лінка справді повернулася й знову була худою. Навіть занадто. Її обличчя видовжилося, ніс видавався більшим і гострішим, а вилиці зробилися помітнішими. Собі вона нагадувала велетенського птаха з якогось фільму жахів.