Молоко з медом - Іоанна Ягелло
Прийшла есемеска від Адріана.
Гей, у вас все гаразд? Як там почувається моя донечка? А що вона вже вміє?
Єдине, що їй хотілося відповісти, було: «Відмахайся!»
Дивно, але Лінка зовсім не мала бажання ділитися з ним радістю від здобування малою нових умінь. Що вона вже вміє? Множити в стовпчик, малювати й вишивати хрестиком. Кретин! Він нічого, нічогісінько про неї не знає! Скільки вже її не бачив? Купу часу! Що він собі думає: батько він їй чи ні?
— Я випрасувала тобі блузку, — сказала бабуся. — І переодягла Єву. Боже мій, памперс повний. Як така мала дитина може стільки накакати? Гадки не маю. Я вже все забула.
— Може, це й добре. Бо спогади про це точно не належатимуть до моїх найулюбленіших, — усміхнулася Лінка.
— Агульгульгуль, — заперечила мала Єва.
— Так? Кажеш, що попри все вони будуть найкращими?
— Аблеблебле, — відповіла Єва. А тоді подумала й видала ціле речення, яке нагадувало щось на кшталт «І love you».
— I love you, too, — усміхнулася Лінка. — Тримай за мене кулачки, добре?
— Аглюблю, — погодилася Єва.
Лінка погладила блузку долонею й глибоко зітхнула. Як усе буде? Чи впорається вона?
— Не переймайся. Ти здібна, добре пишеш. До речі, що сталося із твоїм блогом? Колись ти писала…
— Ой, бабусю, ти ж знаєш, як воно. Дитина. Я його закинула.
— Погано. Бо це явно твоє.
Лінка завагалася, подумала, чи не розповісти бабусі, що вона збиралася йти на журналістику. А мама вважає, що цього року не варто. Та ні, зараз точно не найкращий момент. Наразі треба зосередитися на випускних і взагалі їх скласти. Пізніше подумає. Крім того, їй не хотілося якоїсь суперечки. Не сьогодні.
— Ага, це в мене від тебе, — сказала вона.
— Ну, ще б пак! — гордо відповіла бабуся. — Сніданок на столі.
— Я й шматочка не проковтну, — засмутилася Лінка. — Ще дуже рано!
Справді, годинник показував лише сьому годину, а Лінка від хвилювання не спала вже від п’ятої. Власне, після останнього годування Єви вона більше не заснула, тільки переверталася з боку на бік.
— Мусиш, — суворо сказала бабуся. — Сосиски, гірчиця, помідорчики, сирочок з редискою. Не забувай, що перед кожним іспитом треба добряче попоїсти!
— Ой, та я візьму якийсь батончик…
— Батончик, — бабуся ледь не захлинулася від обурення. — Ходи, доведеться за тобою простежити. Мала спить?
— Як бабак.
— От і добре. Я й каву тобі приготувала, з молоком і медом..
«Кава — це добре, — подумала Лінка. — Але молоко з медом було б дуже доречним, щоб заспокоїти нерви». Тепер вона б уже не відмовлялася. Більше ні.
— А ти чого так усміхаєшся?
— Нічого. Просто дещо пригадала.
І непомітно про все їй розповіла. Як тікала колись під час грози, як на незнайому жінку впало дерево, і як Оскар приніс їй молоко з медом.
— Хороший цей твій однокласник, — сказала бабуся. — Зараз таких зі свічкою вдень не знайдеш. Ваше покоління…
— Що тобі не подобається в нашому поколінні? — Лінка відкусила шматочок сосиски. Якось вони їй так запахтіли, що дівчина відчула голод.
— Ну, це так зване покоління Z. Я про це статтю писала.
— Ого, цікаво, може, і я про щось довідаюся. Z, бо це ЗЛО?
— Ні. Бо були покоління X і Y. Ви живете у світі технологій…
— Теж мені відкриття!
— Ви перше покоління, яке вже виросло в такому світі. Для вас найважливіше те, що ви бачите на екрані.
— Звичайно, бабусю. Коли це я востаннє на Фейсбук заходила? Тиждень тому?
— Ну, ти нетиповий представник. У тебе ішла ситуація.
— І чим ми ще згрішили?
— Гм… Ви багато хочете від життя. Дуже багато. Щоб усе легко діставалося…
— Зовсім ні!
— Ви ладні змінювати роботу навіть кількадесят разів, бо ніхто вам не догодить. Дехто з вас прагне змінювати світ… Ви братимете участь у доброчинних акціях, навчатимете дітей у Руанді й таке інше… Та це будуть одиниці. Решта залишиться зі своїми комп’ютерними іграми на все життя й ніколи не покине батьківський дім…
Сосиски закінчилися, тож Лінка заходилася наминати сир із редискою.
— А ви? — спитала вона.
— Що — ми?
— Ну, ти й дідусь.
— Я й дідусь? Але ж ми належали до різних поколінь. Ти ж знаєш, що дідусь був набагато старшим за мене?
— Був чи є? — серйозно спитала Лінка. Адже дідусь, здається, був живим. От тільки жив далеко. В Австралії. І ніхто з ним не підтримував стосунків.
— Є, — відповіла бабуся. Але голос у неї ледь затремтів. — Байдуже. Він… Він пам’ятає війну. А я народилася після війни. Це велика різниця. Розумієш, мені пощастило. Ми були із Кракова. Краків так не зруйнували, як Варшаву. Ніхто з моєї родини не загинув. Ми жили… добре.
— А дідусь? Звідки він був?
— Дідусь? З-під Радома. Ну, але досить. Годі вже про це. Ти повинна зосередитися на найважливішому. І ще помідорчик з’їж, добре?
Лінка кивнула головою.
Щойно вийшла з дому, як відразу побачила цілі юрби схожих на неї саму. У чорно-білому одязі, мов якесь сороче військо. Вихлюпувалися із трамваїв і рушали в різні боки, до різних шкіл. Випускники. Каштани вже давно заквітнули, бо весна цьогоріч прийшла рано, невідомо коли, проте Лінка лише щойно звернула увагу на цілі грона білих квітів із рожевими цяточками. І раптом запанікувала. А що, коли вона не складе?
Сонце припікало, було дуже тепло, як на початок травня. Добре, що іспити починалися рано-вранці, бо ще було чим дихати. Коли Лінка ввійшла до фізкультурного залу, то збагнула, що її думка була занадто оптимістичною. Попри помірну температуру на вулиці, тут панувала така задуха, як у сауні, а не в місці, де за кілька хвилин вони доводитимуть, що можуть ступити в доросле життя. Хтось розчахнув усі вікна, та це не дуже допомогло. Лінка побачила Оскара, який сів біля вікна. Зайняла місце за ним і всміхнулася хлопцеві.
— Може, хоч тут буде прохолодніше.
— Може. Не знаю, мені здається, що батареї досі гарячі. Хіба так може бути?
— Може, якась аварія? Хай там як, а спека, наче в липні, правда?
— Ну. А в липні весь час дощитиме. Як мала?
— Норм. Бабуся просто безцінна.
