Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Гей, — звернувся він до Заді. — Чого ти така? Образилася на мене?

— Адріане, — промовила вона, вимовляючи його ім’я, як і всі тут, із м’яким «р». — Я не образилася. Просто… не хочу.

— Але чому?

— Бо не люблю таких, як ти.

— Яких таких?

— Таких, що роблять дівчині дитину, а тоді тікають.

Усі це чули. Усі. Обличчя Адріана почервоніло й кольором нагадувало тепер одну з його абстрактних картин. Звідки вона знає? Навіщо каже це йому?

— Але… звідки…

— Світ тісний, Адріане. А в Інтернеті є все.

— Ти мене перевіряла? — його це шокувало.

— Скажімо так: хотіла з тобою краще познайомитися. А із хлопцем найкраще знайомишся, коли бачиш його друзів, хіба ні? Зрештою, так, перевіряла. Після того, як мій колишній хлопець виявився злочинцем, я перевіряю всіх і все. І що? От тільки більшості немає чого приховувати. А тобі є.

Йому раптом стало погано, і він не розумів, чи це від вина, чи від усього цього.

— Перепрошую, — видушив він і побіг до вбиральні, і там довго блював, повиснувши над унітазом, мов над прірвою.

Каська вийшла з останнього практичного іспиту в Академії мистецтв і подумала, що почувається так, ніби її перемололи в м’ясорубці. Весь травень і червень такі жахливі! Суцільний диявольський марафон!

Польська базова, поглиблена, базова математика, базова англійська, поглиблена, поглиблена історія. І це тільки письмові. Усна польська й англійська. А ще вона похапцем доробляла портфоліо. Співбесіда. Три дні практичного іспиту, кожен по чотири години. Малювання з натури, композиція, зображення моделі… Боже! Як вона все це витримала?! І все-таки! Побачимо, якими будуть результати, але вона зробила все можливе, тут нема чого й казати. І ще конкурс. Премія. Її книжка-картинка має вийти наступного року! Як їй хотілося робити щось таке! От тільки шкода, що з батьками не можна поділитися. Не можна. Невдовзі все буде відомо. Лише тоді.

Раптом почула, що її хтось наздоганяє.

— Почекай, — погукав високий чорнявий хлопець, якого вона пам’ятала з іспиту, бо він сидів недалеко. — Це не твої фарби?

— Ой, так, дякую, — погляди на мить зустрілися, і Каська подумала, що він класний. Навіть дуже. І що з ним можна поговорити. Але той постояв нерішуче, сказав: «Бувай» — і пішов. Каська знизала плечима. Шкода. Але ж вона сама обіцяла собі викинути думки про дурощі. На віки вічні, амінь.

— Оскаре, — заговорила Лінка таким тоном, що він відразу збагнув: справа серйозна. — Слухай… Я тобі розповідала про дідуся. Ця історія мені не дає спокою. Знаєш, кажуть, що таку складну вдачу він мав через те, що зазнав багато злигоднів у дитинстві…

— Ну, ти ж мені розказувала.

— Здається, він в Австралії. Але я в це не вірю.

— Не віриш?

— Не знаю, чому, але ні. І що? Жодного разу не написав? Навіть листівки не надіслав?

— Якщо він з усіма розсварився…

— Не знаю. Для мене це ще одна брехня. Я нікому не вірю в цій родині, знаєш? Вони приховували, що в мені є німецька кров! Про Каську я взагалі мовчу.

— Тоді перевір це!

— Але як?

— Ти ж знаєш його прізвище?

— Звичайно.

— А в Гуглі шукала?

— Ще ні. Шукати дідуся в Гуглі?

— Чом би й ні. Тепер усі всіх шукають в Гуглі. В Інтернеті нічого не приховаєш. Давай комп’ютер.

Вони знайшли купу всього, передусім чимало різних людей. Фізіотерапевта, який робив масажі. Юриста. Навіть музиканта! Але всі були набагато молодші за дідуся.

— Усе марно, — сумно сказала Лінка. — Може, він узагалі помер? Може, це ще одна брехня?

— Пошукай «вічная пам’ять».

— Нічого.

— Розумієш, кільканадцять років тому Інтернет не працював так, як тепер. Не все є в Інтернеті, а якщо подія сталася давніше, то інформації може й не бути.

— То що мені робити?

— Кладовища? — знизав він плечима.

— У Кракові… — вголос міркувала Лінка.

— Мушу бігти, — неохоче сказав Оскар. — Уже майже одинадцята. Твоя мама подумає… не знаю, що вона собі подумає. Мушу, бо не буде чим дістатися додому.

— Гаразд, — відповіла Лінка, майже не дивлячись на нього, зате завзято вистукуючи по клавіатурі.

— Залишаю тебе у твоїй стихії. Бо це справді твоя стихія, — серйозно мовив Оскар.

Лінка просиділа біля компа до першої години ночі. Спочатку довідалася, які у Кракові кладовища, тоді перевіряла за реєстром поховань імена й прізвища. От тільки таких осіб виявилося аж сім. Чотирьох відкинула відразу, бо вони не пасували за віком. А решта? Треба знати дату народження. Бо дати смерті вона знати не могла. Якщо це справді дідусь і він справді помер. Гаразд. Двоє із цих померли зарано, ще до її народження. Залишився один. Той, хто міг бути її дідусем. Лінкою керувала інтуїція, вона могла помилятися. Ох, якби ж то! Та вона відчувала, що у відповідях мами й бабусі було щось не так. Оці обмовки.

«Він був важкою людиною. Тобто він важка людина».

«Побачитися з ним? Це доволі складно. Бо він далеко». Тиша.

Може, це випадковий збіг. Але не обов’язково.

Треба щось вигадати. Боже, було так пізно, Єва може от-от прокинутися, а вона, замість спати, бавилася в якісь розслідування! Їй хотілося поговорити з мамою, але всі давно спали, усі, крім неї. «Завтра. Я подумаю про це завтра», — прошепотіла вона до сплячої Єви й лягла в ліжко, навіть не прийнявши душ. Лінка раптом відчула нелюдську втому.

— Мамо, а під яким знаком зодіаку народилася Єва? — озвалася Лінка за кавою. У неї виник план.

— Гадки не маю, я на цьому не розуміюся.

— Чекай-но… 14-го лютого — це Водолій. Блискучий розум… — читала вона в мобільному. — Любить керувати іншими. Висока духовність… Класно. Ми з Каською Леви, так?

— Так. Обидві. Ти з початку, а вона в кінці.

— Тому ми й знаходимо спільну мову!

— Тому ти така відважна й наполеглива.

— А ти?

— Я? Я народилася в червні.

— Рак?

— Ага.

— Справді. Потайний… Нерішучий… усе збігається.

— Не перебільшуй. Невже в мене немає жодних гарних рис?

— Певне, що є. Відданість… А бабуся й дідусь? — запитала зненацька. — Тобто твої батьки?

— Бабуся народилася першого травня. Бик. Дуже відповідний для неї знак.

— Авжеж! А дідусь? Коли він народився?

— Другого січня. Відразу після Нового року.

Лінці стало гаряче. Це був він. Цей день. Вона раптом почервоніла й спробувала приховати зніяковіння, навіть підвелася, щоб долити кави. Але мама на неї не дивилася. Її думки знову повернулися до минулого.

2-е січня, дев’яності