Молоко з медом - Іоанна Ягелло
Усе зрозуміло. Налити воду — це неважко, хоча дорогою він половину розхлюпав. Потім мало не перекинув підставку, але зрештою все вийшло.
— Ну, то бери її.
— Я?
— Ну, але ж ти хотів її купати.
Боже. Він раптом перелякався, що втопить малу.
— Отак, дивися, попід спинку — і у водичку. А я її помию.
Оскар кивнув. Не міг навіть слова видушити від хвилювання.
Коли мала була вже в рожевому рушнику з каптуром, Лінка спитала, чи не хоче він її одягнути.
— Я?
— А що таке? Ти впораєшся! Матимеш новий досвід.
Лінка раптом розвеселилася.
— Спершу треба вибрати одежинки. Вони в комоді.
— Я? Вибрати?
— Ой, ну, будь ласка… Постався до цього, як до найвідповідальнішого завдання в житті.
«Бо це так і є», — подумав Оскар, і йому теж закортіло розсміятися.
— Що це повинно бути? Сукенка?
Він вирішив, що із сукенкою все легко. Адже це лише одна річ.
— На ніч? — розреготалася Лінка.
— Ну, гаразд. А що тоді?
— Бодік і повзуночки.
— Бодік?
— Так, боді. Виглядає майже як дуже сексуальна білизна, але міні.
Господи, він на дітях не розумівся, а на сексуальній білизні й поготів.
— Це? — простягнув.
— Ні, ти що. Це рамперс.
Оскар зітхнув.
— Бодік схожий на футболку, але таку, що внизу застібається.
— Ну, це і є як футболка, що застібається.
— Ні… Рамперс має такі коротенькі штанці. А це наче обрізане. У паху.
— Що? — засміявся хлопець. Ставало дедалі цікавіше.
Нарешті він знайшов щось схоже й дуже зрадів.
— Ось!
— Покажи. Ні, це замале. Це розмір 56, а вона носить вже 62. Крім того знайди повзунки, теж 62.
— Є! — вигукнув він.
— Гм, одне не пасує до іншого.
— А воно ще й пасувати має?
— Ну, звісно. Ти ж не одягнеш червону футболку, а до неї рожеві брюки?
— Немає в мене рожевих брюк! Ти що, здуріла? За кого ти мене маєш?
— Добре, тоді бордові.
— Які?
Лінка аж зігнулася від сміху.
— Чекай, ти взяв повзунки без п’яточок, то потрібні ще й шкарпеточки, — насилу промовила вона, — і вже можеш одягати.
— Ці? — витягнув із шухляди щось схоже.
— Ні, це пінетки. Вона з них уже виросла. Власне, вони відразу були замалі.
— Пінетки?
— Ага. Як маленькі круглі черевички. Ці не підійдуть. Візьми більші й вільніші. Переважно я їй не одягаю, але тут холодно. Уже не опалюють, а якось дуже похолоднішало.
Оскар підійшов до сповивального столика. «Не може ж це бути так складно, — подумав він. — Спершу ця сорочечка.
Але як її надягти, щоб не відірвати малій голову? Чи руки?» Вдалося. Але з повзунками було вже гірше.
— Слухай. Тут одинадцять кнопочок. Одинадцять! Вони що, подуріли?
— Господи, це треба було на відео зняти. Почекай, ще встигну.
І почала знімати, але від сміху мобілка в руках весь час трусилася. Оскар застібав кнопочки добрячих кілька хвилин. Аж упрів!
— І завжди так треба?
— Ні, це спеціально для тебе, щоб було складніше. Я зазвичай просто загортаю її в якусь ганчірку — та й по всьому.
— Ти жартуєш?
— Певна річ, що так. Сідай, перепочинь, ти здаєшся страшенно втомленим. Може, тобі меліси заварити?
— Може, — погодився Оскар. — Чи горілки краще налий. Це ж просто кошмар якийсь! Нічого не розумію! Світ іде вперед, усе таке сучасне, а не можуть одежинки для немовляти придумати!
— Та вже придумали, — знизала плечима Лінка. — Мама колись казала, що раніше все зав’язували на торочки, а не застібали на кнопочки.
— I give up, — зітхнув Оскар.
Тоді ж, коли Оскар допомагав Лінці купати малу Єву, вичепурений Адріан прямував на свою першу виставку. Ні, звісно, це не була персональна виставка, а колективна, на якій представили роботи молодих митців. Молодих талановитих митців. Адріан аж зашарівся від гордощів. «Young and Gifted» — так було на афіші. Молоді й обдаровані. Єс! Тітка пішла з ним до торгового центру й вибрала класну сорочку в чорно-білу смужку, до неї нові чорні джинси, про старі сказала, що вони «витерті й годяться хіба для грилю в садочку». Ще й черевики йому купила, хоча Адріан, який любив спортивне взуття, не міг до них звикнути. Чорні напівчеревики у стилі «grunge», як вона це назвала. Довелося довіритися тітці, бо вона зналася не лише на мистецтві, а й на моді. «Певна річ, сама теж добряче вичепуриться», — подумав Адріан і усміхнувся. Вона завжди була такою: шпильки або якісь туфлі на височенній платформі, червона сукенка, закоротка на її вік, темні окуляри… Просто ікона моди.
Адріан глянув на Темзу, якою пропливали екскурсійні човни, і подумав, що жодного разу не був на такій прогулянці, навіть з висоти Лондонського Ока не бачив міста. Хоч, мабуть, годилося. А може, і ні. Може, воно для туристів добре, а він уже став місцевим.
Думав він і про інше. У його групі була дівчина, яка йому подобалася. Заді мала темну шкіру, кучеряве волосся й чудову усмішку. Сам собі Адріан зізнавався, що вона була такою собі африканською версією його колишньої дівчини. На виставці була її картина, і він подумав, що спробує сьогодні кудись запросити Заді. Зрештою, він довго був сам. Мабуть, можна уже й зустрічатися з кимсь?
Ах! Коли він увійшов до галереї, то аж завмер, вражений. Тут ще не було відвідувачів, зате картини пишалися, вабили кольорами, ідеями, молодою енергією. Адріан подумав, що своїм мистецтвом вони змінюють світ. Бодай трішечки. Зітхнув і приєднався до решти, щоб обговорити план вернісажу. Спробував зустрітися очима із Заді, але та відвела погляд. Дивно. Він же думав, що теж їй трохи подобається.
За півгодини всередині зібрався натовп, вишукано вбрані гостеси розносили на тацях шампанське, люди оглядали картини й слухали власницю галереї, яка вихваляла молодих митців і новизну їхніх поглядів. «They are the artists of the future», — сказала вона. Це митці майбутнього. Ах, як же чудово він почувався!
Адріан випив явно забагато вина, навіть тітка була невдоволена, тим більше, що небіж аж ніяк не поспішав додому. Тітка взяла таксі й залишила його із друзями. Після вернісажу всі вже добряче напідпитку поїхали до клубу.
— Що тобі взяти? Коктейль? Пиво? — запитав він Заді.
— Дякую. Я сама собі куплю, — відповіла та.
Чому вона поводиться з ним так непривітно? Він ніяк не міг зрозуміти й вирішив спитати прямо. Може,
