Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Кожен хотів би довідатися, — не погодилася Лінка. — Кожен шукає коренів. Пояснення. Правди.

— У кожного своя правда, — відказала стара й мовби втиснулася у фотель. Вона здавалася дуже втомленою.

— А твоя правда яка? — сміливо спитала онука.

Бабуся зітхнула.

— Знаєш, що? Може, ти й маєш рацію. Може, краще, аби ти певні речі знала.

— Я вже багато про що довідалася. Про Каську… Знаю, як загинув тато, і що мама не дала собі ради. Шкода. Якби тато був живим, цього б точно не сталося.

Старенька кивнула головою.

— То була жахлива трагедія. Страшна. Уяви собі. Мій єдиний син… Розумієш, відтоді минуло багато часу, а я досі не можу збагнути… Йдеться про твою маму. Каська ж не була його дитиною.

— Мама була молодою і… дурною, — тихо сказала Лінка.

— Звичайно. Ти мусиш її захищати. Вона твоя мати.

— Їй теж дісталося.

— Так. Вона не дала ради.

— І ніхто їй не допоміг. Ніхто.

Бабуся знову кивнула головою.

— От власне, — продовжувала Лінка. — Чому їй не допомогли?

— Про це треба в неї питати.

— Я питала, та все марно. Вона нічого не хоче розповідати. Бабуся теж. Тобто її мама.

— Тоді я тобі дещо розкажу, — бабуся глянула на сплячу Єву, наче перевіряючи, чи мала от-от не прокинеться. Наче збиралася почати довгу розповідь. — Іноді минуле кладе тінь на теперішнє. Або й на майбутнє.

Закрила альбом з фотографіями. Схоже, розмова буде довгою.

— Вони запросили мене до себе. Познайомитися. Це було ще до твого народження. Ще до їхнього одруження. Пам’ятаю, як я раділа. Порядна краківська родина. Не знала, у що вдягтися… Тут же таке село. Нічого гарного в мене не було. Навіть туфлі позичила в сусідки. Приїхала до Варшави автобусом, звідти потягом. Збишек зустрів мене на пероні.

Єва схлипнула вві сні, але не прокинулася.

— Ти добре пам’ятаєш дідуся? Маминого батька?

— Ні, майже зовсім не пригадую.

— Але ти знаєш, що він був важкою людиною?

— Щось там знаю. Але небагато.

Бабуся зітхнула.

— Ти не знаєш його історії?

— Ні.

— Він… під час війни він був малим хлопчиком. Йому було вісім, коли німці розстріляли всю його родину. Він утік, переховувався, тоді хтось йому допоміг. Він вижив. Якась польська родина його прихистила. Згодом виїхав до Кракова, знайшов роботу. Познайомився із твоєю бабусею. Але пережите так на нього вплинуло, що він більше ніколи не став нормальною людиною. Був суворим, дратівливим, вибухав гнівом.

— Боже, я не знала, що з ним сталося…

— Про певні речі тоді голосно не говорили. Твоя бабуся була за нього набагато молодшою. І в усьому його слухалася. Щойно я ввійшла туди, як побачила, що щось було не так. Він постійно на неї кричав. Що прибори погано вичищені, що картопля недоварена. А вона тільки усміхалася… Твоя мама сиділа як зайчик, і щойно він крикне — відразу тремтіла… Розумієш, люди після війни… Дехто більше ніколи не став нормальним. Ці люди просто пережили забагато. Так чи сяк, атмосфера була дуже напруженою. Я ж цього не знала, лише згодом Збишек мені розповів. Ну, а він, твій дідусь, почав мене розпитувати. Про нашу сім’ю.

Лінка проковтнула слину. Чого вона ще не знала?

— І я йому сказала. А даремно. Треба було нічого не говорити. Якби я знала про його родину, то, мабуть, замислилася б.

— Що ти йому сказала?

— Бабуся знову зітхнула.

— Так, час і тобі про це довідатися. Мій батько був німцем. Шалене кохання. Неймовірне. Але в ті часи… Розумієш?

— О Боже…

— Таке тоді траплялося. Був 1944 рік, війна закінчувалася, а молодість залишалася молодістю. Щоправда, це було заборонено. Про таких німців казали, що він «спить із польською свинею». Таке тоді говорили. Для польки… Це теж уважалося зрадою держави, і за це з боку підпілля загрожувало покарання. Зазвичай шмагали батогами й голили голову. І то не були якісь поодинокі випадки, це стосувалося тисяч польок, а не жменьки. Іноді таке траплялося через кохання, іноді — через розрахунок. Але про всіх казали «німецькі вівчарки». А діти? Часом їх навіть забирали в матерів. Але то вже був кінець війни, тож нічого не сталося.

Мама мені аж перед смертю сказала. Хто був моїм батьком. Раніше тримала це в таємниці. Я завжди підозрювала, що, може, маму зґвалтували чи щось таке… І швидко перестала допитуватися. Тому мені полегшало, коли я дізналася, що мама справді його кохала. Але він поїхав. А потім це вважалося таким табу, що вона ніколи про це не розповідала. Виховувала байстря — та й годі. Ніхто б нічого від неї не довідався, навіть погрозами.

— І от тоді, коли твій дідусь дізнався… Він так страшно розлютився. Я не знаю, що там було далі, бо ми пішли. Я і Збишек. Вони… Вони ж навіть на весілля не приїхали, ти знаєш? Твій дідусь не зміг змиритися з тим, що в жилах його зятя тече німецька кров. Для нього це було неприйнятним.

— Не можу я цього зрозуміти.

— Вам таке збагнути важко. Ви не пережили війни. Я тоді теж не розуміла, але тепер, із перспективи… Розумієш, є речі, які неможливо подолати.

Єва прокинулася. Лінка вийняла її з кріселка й почала годувати.

— Тобто, я теж…

— Так, ти правнучка польки й німця. І вона теж має в собі німецьку кров.

— Мені це не заважає. Адже тепер це не має значення.

— Але ти питала, чому твоїй матері не допомогли. Розумієш… Якби твоя бабуся була сама, вона б точно допомогла. Але твій дідусь… Він не змирився з тим, що його донька вийшла заміж за Збишека. Для нього вона ніби вмерла.

— О Боже. Бідолашна мама.

— Так. Але вона вчинила…

— Я знаю. Та попри все.

— Більше мені не відомо. Але дитинство в неї точно було нелегким. З таким батьком…

— А я? Що зі мною? Він мене теж не сприймав? Якщо…

— Не знаю. Та доки ти була тут — він жодного разу не приїхав.

— Хотіла б я з ним поговорити. З моїм дідусем, — раптом сказала Лінка. — Я ж його взагалі не знаю. Хотіла б зустрітися.

— Це, мабуть, складно.

— Бо?

— Бо він далеко.

— В Австралії? Я розумію, дорогі квитки й усе таке.

Бабуся глянула на неї якось дивно. Єва пожадливо присмокталася до другої циці.

— А як батько дитини? Бо твоя мама розповідала… — бабуся раптом змінила тему.

— Ти з нею балакала? — Лінку це здивувало. Їй здавалося, що вони не спілкуються.

— Так. Вона подзвонила,