За лаштунками в музеї - Кейт Аткінсон
За словами юного доктора Геддов, менш доброзичливої версії свого батька, прогноз у Банті такий: вона все глибше поринатиме у деменцію, але, імовірно, проживе ще довго, бо здоров’я в неї богатирське. Так що все добре.
— Деменція? — розгублено повторює Банті й супиться.
Ми з доктором Геддов рішуче посміхаємося і вдаємо, що її не почули.
— Хто цей чоловік? — питає Банті, коли доктор Геддов іде.
Найбільше плутанини в неї саме з розпізнаванням осіб, ніби вона раптом стала ревним скептичним емпіриком. Інколи вона впізнає мене, а інколи ні, а що мені це дуже цікаво, я весь час питаю:
— Ти знаєш, хто я?
Якогось дня Адріан, в одній руці тримаючи яскраво-жовту щітку, а в іншій чихуахуа, хитро зиркає на мене й питає:
— А ти сама знаєш, хто ти така?
(Так: я — Рубі Леннокс).
Проведені разом дні пролітають у хатній крутанині, покупках, приготуванні їжі й вилазках до парку. Ми з Банті прогулюємося між бездоганно підстрижених газонів і сидимо на лавочках, мрійливо спостерігаючи, як малі діти гойдаються на гойдалках. Мати радо просиділа б там весь день, але коли я кажу «Ходімо, нам час додому», вона слухняно підводиться і трюхикає в мене при боці.
А затишними родинними вечорами ми обговорюємо, де б то краще ув’язнити Банті, і перебираємо стоси брошур будинків для старих, усіх до одного обладнаних «кімнатами з усіма вигодами» і «мальовничими краєвидами».
Нова особистість Банті значно симпатичніша, ніж стара. Стара Банті не вміла розслаблятися й обурювалася б тим, скільки часу ми гаємо. Я сорок років чекала, щоб погратися з матір’ю, і тепер ми довгими літніми вечорами вигадуємо собі ігри на планеті Альцгеймер. Банті здається, що навколо неї знову зібралася ціла родина, і мені, єдиній дитині, присутній во плоті, доводиться грати всі ролі. Я відгукуюся й на Перлу, і на Джилліан, і на Патрицію (інколи навіть на Рубі). Я зауважую, що Джилліан так і лишилася материною улюбленицею. («Зробити на вечерю твій улюблений пудинг, Джилліан? Не сходиш із мамусею за покупками, Джилліан?». І таке інше). Я так звикаю до примарного товариства незримих сестер, що інколи, заходячи до кімнати, дивуюся, побачивши лише пустку.
Якось я на кілька хвилин лишаю Банті у вітальні без нагляду, а коли повертаюся, вона вже вивертає мішок пилососа просто на килим, стоячи у густій хмарі сірого пороху.
— Що це ти робиш?
А вона тільки дивиться на мене з погідною посмішкою і каже:
— Розвіюю прах твого батька.
— Це він хотів, щоб його розвіяли у вітальні? — уточнюю я, обережно пробираючись килимом (ніяк не можу згадати, що ми із ним зробили після кремації).
Щось прилипає мені до підошви — може, і справді шматочки батька. Пізніше, коли я знову пропилососила Джорджа, Банті розгублено підступається до мене.
— Ти не бачила моєї матері? Ніде її не можу знайти.
— Може, це — те, що нам треба, — шепочу я Адріанові, коли ми підїжджаємо до солідної неоготичної споруди.
— А що нам треба? — вимогливо питає Банті — у неї слух, як у кажана, може, щоб надолужити розпад у мозку.
— Ви хотіли б тут відпочити, тітонько Банті? — питає Адріан і всміхається їй у дзеркальце заднього виду.
Банті нічого не каже — може, знає, що це пастка, але коли я нарешті набираюся хоробрості озирнутися, вона щасливо всміхається сама собі. Ми інспектуємо «Срібні перелоги» і лишаємося задоволені. У величезному фойє з лискучими панелями з червоного дерева не пахне ані дезинфектантом, ані вареною капустою, тільки лавандовим блиском і свіжим хлібом.
— Гарно ж тут, правда? — з ентузіазмом питаю я у Банті, і вона киває.
— Гарно. А скільки ми тут пробудемо?
Ми оглядаємо спальні (індивідуальні й на кілька осіб) із постіллю в тон до завіс і якісними килимами, спільні вітальні з газетами й настільними іграми, кухні з апетитною їжею. Справді, можна було б подумати, що це непоганий готель (десь між двома і трьома зірочками), якби не зустрічі з мешканцями — наприклад, двома нерозлучними старенькими із візочком для покупок, які дуже серйозно сповіщають адміністраторці, що вони ніде не можуть знайти матрацний тік. Я вже готова відвезти їх у ще один магазин і допомогти з пошуком, коли Адріан опускає долоню на мою руку, щоб стримати.
Коли надходить час їхати, Банті впирається, але Адріан обіцяє, що ми сюди ще вернемося, і тоді вона зможе побути тут довше. Адміністраторка доброзичливо тисне нам руки, але, коли Банті ступає на сходи, переходить на шепіт:
— Тільки прошу врахувати, що «Срібні перелоги» приймають лише тих, хто не потребує постійного догляду, тож якщо ваша мати захворіє, ми не зможемо її поселити.
— Усе добре, — життєрадісно сповіщаю я. — У моєї матері богатирське здоров’я.
— То що, причепуримо вас перед канікулами? — усміхається Адріан, витираючи їй голову рушником.
Він витягає з кишені штанів пару ножиць і напрочуд ефективно клацає ними навколо вогкої голови Банті. Я помічаю, яке рідке в неї стало волосся. У неї на руках — пігментні плями, а в кутику ока з’явилася дивна рожева цятка, ніби кішка пазурем зачепила. Мене охоплює приголомшливе співчуття, і я зневажаю її за те, що вона змусила мене почуватися так.
Коли ми під’їздимо до «Срібних перелогів» із фінальною доставкою, Банті вже в меншому захваті від цієї ідеї. Вона й так ледь не билася в істериці, доки ми стояли в корках у Йорку, де з рухом завжди проблеми, бо була певна, що ми спізнюємося на потяг, а коли ми проминули й лишили позаду вокзал, вона видала страшний крик.
З машини її вже доводиться виманювати, і що ближче ми підходимо до величезних дверей, то повільніше вона йде. Коли ми ступаємо на сходи, вона хапає мене за руку, і я вперше розумію, що вона менша за мене. Я досі пам’ятаю часи, коли вона була вдвічі за мене вища, а тепер вона — як лялечка. Чому вона так швидко зсохлася? Я спотикаюся. Я не певна, чи на це здатна. Може, треба забрати нову маму-ляльку додому
