За лаштунками в музеї - Кейт Аткінсон
Примітка (хіі) — Додому, 1914 рік
Наблизившись до дерев’яної притики, Лоренс потягнув за свисток пароплавчика. Капітан корабля, сивий ласкавий чоловік на ім’я Роберт Дженкінсон, закричав щось своєю ламаною португальською місіонерам, що зібралися на березі, і Лоренс розсміявся. Старий усе життя курсував притоками Амазонки, а мови так і не вивчив. А Лоренс — вивчив: його тішив дивний наспів португальської.
— У тебе хист до мов, — сказав отець Домінго, і Лоренс до смішного пишався цим компліментом.
Пришвартувавшись, вони взялися вивантажувати товар — борошно, каву, парафін, свічки, гачки на рибу, чорнило, цукор, важкі плоскі сувої ситцю й півтузина курок породи віандот. За притикою, на широкій вирубці, біліла нова прямокутна церква, далеко не така гостинна, як хижі тубільців на цибатих відкритих платформах під стріхою. Лоренс сьогодні заночує в такій хижі, серед доброзичливих облич, повечеряє рибою, рисом і фариньєю, а потім усю ніч лупитиме річкових москітів.
Гепнувши останній мішок на возика місіонерів, Лоренс спинився перепочити. Він умостився на притиці, зіпершись спиною на опору, і скрутив цигарку.
Сонце перевалило на вечірній пруг і пряжило сильніше, ніж раніше, прозирало золотом крізь незчисленні відтінки зелені на березі. Річкова вода чорно зблискувала, як відполірована вуглина. Лоренс глибоко затягнувся і вдихнув річковий запах риби, гнилих рослин і спеки.
Лоренс думав про дім. Останнім часом він багато про нього думав, про холодний північний дім, де минуло його дитинство. Про рівні поля й голі лисі горби, де рослинам і тваринам доводилося боротися за виживання, а родючість, яка тут затоплювала краєвид гарячим парким супом, старанно плекали. Лоренс підчепив свою тонку бавовняну сорочку й помахав, щоб охолодитися. Він довго жив тут щасливо, але його раптом охопило бажання побачити дім: бодай завітати, якщо не лишитися надовше.
Він думав про сестер, Лілі та Неллі — цікаво, якими вони виросли. Думав про братів, Альберта і Тома, і лиху Рейчел, і гарненьку покійну Аду. А найбільше думав про матір — він бачив, як вона втекла, привидом промайнувши у нічних тінях.
Він півночі просидів у вбиральні через ту жахливу картопляно-капустяну смаженю, яку мати зготували на вечерю, і саме збирався вертатися в дім, коли Аліса вислизнула за двері, вбрана в іржаво-чорну сукню, короткий мандрівний плащ і капелюшок. У руках у неї була маленька шкіряна сумка. Що мати надумали, щоб вискакувати з дому о третій із сумкою й капелюшком? Лоренс спробував піти за нею і з’ясувати, але він був босий, а дорогу встилало гостре каміння. Мати, взута у чорні черевички, рухалася стрімко і легко, у Лоренса навіть виникло дивне враження, ніби вона пливе за кілька сантиметрів над дорогою. Вона зникла за вершиною горба, і коли Лоренс вибрався нагору, то побачив тільки чорного возика, чорнішого за саму ніч — і силует матері біля того француза.
Коли він прокинувся наступного ранку, то вирішив, що це, мабуть, йому наснилося, бо батько сказали, що мати померли.
— Я ню видів, — звірився він потім Аді (білолицій, із блакитними чашами горя замість очей: вона душу тоді виплакала).
— Ню видів?
— На французовім возі.
— Ти, чей, привида видів, Лоренсе. Мати нас не кинули б, — сказала сестра, і Лоренс подумав, що ні, не кинули б.
Лоренс пожбурив недопалок у чорну воду, де той коротко зашкварчав, від чого на нього навалилася спека. Він провів носовиком по карку, щоб стерти піт. Мати досі інколи снилися Лоренсові — її прегарні біляві кучері й по-котячому гострі білі зубки. Після цих снів він завжди прокидався щасливим, ніби в нього у венах текла тепла меляса, а коли згадував, що матері більше немає, йому хотілося плакати, й інколи таки плакав, до істерики, по-бабськи, так, що самому ставало соромно.
— Я хочу додому, — сказав він Робертові Дженкінсону, який саме простував до нього із плящиною віскі в руках.
Капітан сів обіч нього, передав йому пляшку й розсміявся.
— Додому? Нічого тобі там робити, хлопче, війна наближається.
Лоренс витягнув із кишені срібну монету і що є сили підкинув. У джунглях заверещав птах, серед гілля і ліан промайнуло яскраве пір’я, і Лоренс раптом зрозумів, як же йому хочеться побачити лет пісочника чи співочого жайворона у блідих небесах над пагорбами його дитинства. Срібна монета падала, перевертаючись і підморгуючи, коли ловила сонячний промінь. Лоренс витягнув руку, щоб схопити монету, й опустив на тильну сторону іншої долоні. І показав Роберту Дженкінсону.
— Додому, — сказав Лоренс. — Я їду додому.
Розділ тринадцятий
1992. Спокута
Я приїхала розпорядитися, що робити з останками матері. Завдання ускладнює те, що вона ще жива.
— Де й подівся її темперамент, — шепоче Адріан, прочиняючи вхідні двері. — Вона геть на себе несхожа.
Я певна, що зміни у її випадку можуть бути лише на краще. Адріан опікувався нею в останні дні, доки я добиралася до Йорка. Добиралася додому, тільки це більше мені не дім.
— Пат твоя ще не озивалася? — життєрадісно питає Адріан, розмішуючи у мисці яйця на омлет. Він почувається на кухні Банті як удома, а саму Банті вигнали із її власного королівства.
Вона сидить за столом і перебирає ножі й виделки, що ніяк не складаються так, як їх хотілося. Побачивши мене, вона здивовано, але дуже ввічливо питає:
— Ви хто така?
(Коли я щойно приїхала, вона зустріла мене із розпростертими обіймами й поцілунками — так я і зрозуміла, що це вже не моя мати).
Я підбадьорливо їй усміхаюся (ця широка усмішка в мене від неї) й кажу:
— Це тільки я, Рубі.
— Патриція в порядку, я їй про це не розказую, — я махаю рукою, а Банті спостерігає із зацікавленою усмішкою, ніби я — маленька дитина, що виконує штучки перед гостями.
Адріан пропонує побути з нами кілька днів, і я вдячно погоджуюся. У нього тепер власний салон, а живе він із архітектором на ім’я Браян. У них є й собака, чихуахуа Долорес — її Адріан привіз із собою. За таких обставин Адріан — це
