Вірнопідданий - Генріх Манн

Дідеріх, білий, як маніжка, боком сповз із стільця і відступав крок за кроком. Густа скрикнула і, охоплена панічним страхом, відскочила до стіни.

— Це коньяк! — крикнув їй Дідеріх.

Та Буків погляд, що переходив від одного до другого і обіцяв страшну загибель, несподівано пом’якшав. Він підморгнув і весело блиснув очима.

— До цієї суміші я, на жаль, звик, — пояснив він. — Але хай бачать, що ми й це вміємо.

Дідеріх гучно сів на своє місце.

— Комедіант ви, та й годі! — обурено сказав він.

— Ви вважаєте? — спитав Бук, ще веселіше блискаючи очима.

Густа зморщила носика.

— Ну, хочу розважитися, — сказала вона і вже хотіла піти.

Але до них зблизився член окружного суду Фріцше, він уклонився їй і Букові. Чи дозволить пан адвокат протанцювати котильйон з його нареченою? Він говорив надзвичайно ввічливо, начебто бажаючи когось заспокоїти. Бук не відповів, він насупив брови. Але Густа вже взяла Фріцше під руку. Бук подивився їй услід, глибоко замислившись, між бровами в нього лягла зморшка. «Так, так, — думав Дідеріх, — не дуже приємно, мій любий, зустріти чоловіка, що тільки-но повернувся з веселої мандрівки з твоєю сестрою, а потім ще забирає у тебе з-під носа наречену, і ти нічого не можеш вдіяти, бо інакше скандал стане ще більший, адже ж ваші заручини вже самі по собі є скандалом…»

Бук, схаменувшися, мовив:

— Знаєте, мені тільки тепер по-справжньому захотілося одружитися з панною Даймхен. Я вважав цю справу не дуже… сенсаційною, але нецігчани надали їй пікантності.

Такий несподіваний висновок приголомшив Дідеріха.

— Якщо ви вважаєте… — промимрив він.

— Чому б ні? Ви і я — два протилежні полюси, але ми обидва провадимо тут передові тенденції вільної від моралі епохи. Ми вносимо пожвавлення. Дух часу ходить по тутешніх вулицях ще на повстяних підошвах.

— Ми начепимо йому остроги, — пообіцяв Дідеріх.

— За ваше здоров’я!

— За ваше! Але мої остроги! — Дідеріх блиснув очима. — Ваш скептицизм і кволий напрям думок не відповідають добі. Дух, — він пирхнув носом, — на ньому в наш час далеко не заїдеш. Майбутнє, — удар кулаком об стіл, — належить дії в ім’я націоналізму!

А Бук з пробачливою посмішкою:

— Майбутнє? В цьому якраз і помилка. Націоналізм вижив себе за останні сто років. Те, що ми бачимо і що ми побачимо в прийдешньому, — тільки його корчі і труповий сморід. Від нього закрутить у носі.

— Від вас я не чекав нічого іншого, ви обкидаєте брудом усе найсвятіше.

— Святе! Недоторканне! Скажемо зразу — вічне! Правда? Поза ідеалами вашого націоналізму життя ніколи, ніколи більше не буде. Може, воно було раніше, в той темний період історії, коли ще не було вас. Але тепер об’явилися ви, і світ дійшов до краю. Національне чванство і взаємна ненависть народів — ось мета, вищої за яку нічого нема.

— Ми живемо в суворий час, — поважно оголосив Дідеріх.

— Не такий суворий, як застиглий… Я не певен того, що люди, котрі жили під час Тридцятилітньої війни, вірили в незмінність своїх, теж не надто легких, умов. І я переконаний, що ті, кого гнобила сваволя епохи рококо, вважали, що цю сваволю можна подолати, інакше вони не здійснили б революції. Де на полях історії, по яких нам ще дозволено блукати думками, ви знайдете добу, яка оголосила б себе беззмінною і чванилася б перед вічністю своєю жалюгідною обмеженістю? Добу, яка неславила б кожного, хто не зовсім розчинився в ній? Не додержуватися націоналістичних поглядів — це викликає у вас більше жаху, аніж ненависті! Але ті, хто не знає батьківщини, наступають вам на п’яти. Он там, у залі, ви бачите їх?

Дідеріх аж схлюпнув своє шампанське, так швидко він обернувся. Невже сюди вдерся Наполеон Фішер із своїми однодумцями?.. Бук беззвучно і сердечно засміявся.

— Не хвилюйтесь, я кажу тільки про безмовних людей на стінах. Чому вони здаються такими веселими? Що дає їм право на уквітчані доріжки, легку ходу і гармонію? Ах, друзі мої! — І Бук підніс свій келих над танцюючими парами. — Ви, друзі людства і світлого майбутнього, великодушні і незнайомі з похмурим егоїзмом клану націоналістів, ви, душі, які обіймаєте світ, поверніться! Навіть у нашому середовищі є ще такі, які на вас чекають!

Він вихилив келих. Дідеріх із зневагою зауважив, що Бук плаче. А втім, Букове лице відразу ж набрало хитрого виразу.

— Але ви, сучасники, ви, звичайно, не знаєте, що за бант на грудях у старого бургомістра, який так привітно усміхається там, серед урядовців і пастушок. Барви зблякли; ви, певно, думаєте, що це ваші кольори? Ні, це французький трикольоровий прапор. Він був новий тоді, і це не був прапор однієї країни, а прапор світанку для всіх. Носити його кольори — було ознакою найкращого напрямку думок; це було, як сказали б ви, цілком лояльно. За ваше здоров’я!

Але Дідеріх крадькома відсунув свого стільця і раз у раз оглядався навколо, чи не чує їх хто-небудь.

— Ви п’яні, — пробурмотів він; і, щоб урятувати становище, крикнув: — Пане Розе! Ще пляшку! — Потім солідно випростався. — Ви наче забули, що з того часу у нас був Бісмарк.

— І не тільки у нас, — сказав Бук. — Всю Європу загнали в цей націоналістичний глухий кут. Припустімо, що цього не можна було уникнути. Ширші простори відкриються тільки пізніше… Та чи йшли ви за вашим Бісмарком, поки він мав рацію? Він тягнув вас силоміць, ви були не в злагоді з ним. А тепер, коли ви мали б піти далі за нього, ви досі ще чіпляєтеся за його безсилу тінь! Бо обмін речовин у ваших націоналістів, відбувається