Вірнопідданий - Генріх Манн

— У нас тут лише відбиток його, — і старий, не спускаючи очей із бесідника, вказав на стіни. Його постава справила враження на більшість із тих, хто здаля спостерігав його, сподіваючись вияву якоїсь хибливості з його боку. Він гідно встояв, хоча в його становищі зрозуміла була б і деяка нестриманість. Він репрезентував колишню добру славу — один за всю родину, яка розпадалася, за почет, якого вже не було. Цієї хвилини, натомість багато чого втраченого ним, він усе-таки завоював симпатію декого з нриявних… Дідеріх ще чув, як він офіційним тоном виразно говорив:

— Я наполіг, щоб наші нові вулиці були прокладені в іншому напрямку тільки заради збереження цього будинку і цього живопису. Можливо, вони мають лише історичну цінність. Але картина, що прагне увічнити свій час і його звичаї, може і сама сподіватися увічнення.

Тут Дідеріх тихенько відійшов, йому було соромно за Фріцше.

Бургомістрова теща спитала його, якої думки старий про «Таємну графиню». Дідеріх подумав і мусив признатися, що Бук зовсім не згадував п’єси. Обоє були розчаровані.

Тим часом Дідеріх зауважив, що Кетхен Цілліх глузливо поглядає на нього, а саме їй слід було б поводитися якомога сумирніше.

— Ну, панно Кетхен, — голосно спитав він, — що ви думаєте про «Зеленого ангела»?

Вона відповіла ще голосніше:

— «Зелений ангел»? Ах, це ви? — І засміялась йому просто в обличчя.

— Я б вам радив бути обачнішою, — сказав він, насупившись. — Уважаю за свій обов’язок попередити вашого батька.

— Тату! — зразу ж покликала Кетхен.

Дідеріх злякався. На щастя, пастор Цілліх не чув.

— Я, звичайно, відразу ж розповіла батькові про наш маленький пікнік. Що ж тут такого, це ж були тільки ви.

Вона переборщила. Дідеріх засопів.

— Ну, а для любителів гарних вух там був ще й Ядасон. — Побачивши, що це їй дошкулило, він додав: — Під час наступної зустрічі в «Зеленому ангелі» ми пофарбуємо їх у зелений колір, це створить настрій.

— Якщо ви гадаєте, що справа у вухах…

При цьому погляд Кетхен виявив таку безмежну зневагу, що Дідеріх поклав ужити енергійних заходів. Вони стояли біля кадубів з рослинами.

— Як ви гадаєте, — спитав він, — чи перестрибне пастушка через струмок і ощасливить пастуха?

— Вівця, — сказала Кетхен.

Дідеріх пустив це повз вуха, підійшов до стіни і став мацати по ній. Він знайшов дверцята.

— Бачите? Вона стрибає.

Кетхен підійшла ближче, витягнула шию і з цікавістю зазирнула до потайного покою. Раптом вона відчула штурхана і опинилася всередині кімнати. Дідеріх пристукнув дверцята й бурхливо, з несамовитим сопінням накинувся на Кетхен.

— Пустіть мене, я буду дряпатися! — гукнула вона і хотіла заверещати. Але від сміху не могла опиратись, а канапа була вже близько.

Боротьба з нею, її оголені руки й плечі позбавили його решти самовладання. «Так, так, — сопів він, — зараз побачимо. — При кожній здобутій мостині підлоги він повторював: — Зараз побачимо. То я вівця? Ага, коли гадаєш, що маєш справу з порядною дівчиною, і плекаєш чесні наміри, тоді ти вівця? Зараз побачимо». — Останнім зусиллям він повалив її на канапу.

— Ай! — сказала вона, задихаючись від сміху. — Що ж ми побачимо?

Раптом Кетхен почала боронитися насправжки. Вона вишарпнулася; смуга світла, що падала крізь незавішене вікно, освітлювала безладдя її туалету; а обличчя, ніби спухле від напруження, було звернене до дверей. Він повернув голову; там стояла Густа Даймхен і дивилася на них, ніби скам’яніла. Кетхен вирячила очі, а Дідеріх, упираючись колінами в канапу, мало не звихнув собі шию… Нарешті, Густа зачинила двері і рішучим кроком підійшла до Кетхен.

— Ах ти, шльондро! — від щирого серця сказала вона.

— Сама шльондра! — не вагаючись, відповіла Кетхен. Густа тільки рота роззявила. Вона подивилася на Дідеріха розгублено і так обурено, що її очі сповнилися вологого блиску.

Він запевнив її:

— Панно Густо, це тільки жарт.

Та де там! Густа накинулася на нього:

— Я вас знаю, від вас усього можна чекати.

— Ах, ти його знаєш! — глузливо зауважила Кетхен. Вона підвелась, а Густа присунулася до неї ще ближче. Дідеріх скористався з нагоди, надав своїй постаті гідності й одійшов убік, щоб дати можливість дамам розв’язати цю справу між собою.

— І я маю дивитися на це! — вигукнула Густа.

А Кетхен:

— Нічого ти не бачила! І навіщо тобі взагалі дивитися? Дідеріхові це також почало здаватися дивним, тим паче, що Густа промовчала. Кетхен явно брала гору. Вона закинула голову і сказала:

— Щодо тебе, то я дивуюся. У кого рильце в пуху, як у тебе…

Густа дуже стривожилася.

— У мене?.. — протягом спитала вона. — Що ж я такого зробила?

Кетхен раптом затнулась, а Дідеріха пойняв страх.

— Сама добре знаєш. Мені неприємно про це говорити.

— Я нічого не знаю, — з жалем у голосі сказала Густа.

— Я б ніколи не повірила, що такі речі можливі, — сказала Кетхен і зморщила носика.

Густі урвався терпець.

— Мені це набридло! Що на вас усіх напало?

Дідеріх запропонував:

— Краще б нам вийти тепер звідси.

Але Густа тупнула ногою.

— Я й кроку не ступлю, поки не дізнаюся. Весь вечір я помічаю, що на мене вилуплюють очі, наче я проковтнула дохлу рибу.

Кетхен відвернулася.

— Ну, от бачиш!