Вірнопідданий - Генріх Манн

забило дух і, стримуючи кашель, він думав: «Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я — доктор! Я — радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!» Все, пов’язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! «А хто годує цю нахабну голоту? Ми!» Його погляди, його почуття — все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум’я ненависті. «Шкуродери! Шаблебряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою…» Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу!

Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.

Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск — і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи…

— Ну, докторчику? — сказав пан фон Вульков, обертаючись разом із стільцем. — Що у вас нового? Ви стаєте справжнім державним мужем. Сідайте-но на це почесне місце.

— Тішу себе надією, — пробелькотів Дідеріх. — Дечого я вже домігся для справи націоналізму.

Вульков пустив йому густу цівку диму прямо в ніс, потім наблизив до нього своє вилицювате обличчя із жвавими цинічними очима.

— По-перше, ви допевнилися того, докторчику, що попали в радники. Яким чином, цього ми не будемо торкатися. В усякому разі для вас це було не зайве, бо ваша фабрика, кажуть, ледве животіє.

Дідеріх здригнувся, а фон Вульков розкотисто засміявся.

— Облиште! Ви своя людина. Як ви гадаєте, що це я тут писав?

Великий аркуш паперу зник під лапою, яку він поклав на нього.

— Я прошу у міністра дрібничку для одного доктора Геслінга в нагороду за його заслуги в справі поширення добромисних поглядів у Нецігу… Ви цього від мене, мабуть, не чекали? — додав він.

Дідеріх, засліплений і ніби здурілий від радості, уклонявся, як накручений, зі свого стільця.

— Я, справді, не знаю, — пробелькотів він. — Мої скромні заслуги…

— Всякий початок важкий, — сказав фон Вульков. — Та й це тільки маленьке заохочення. Ваша промова на процесі Лауера була непогана. Ну, а ваша «слава» його величності під час дебатів про каналізацію зовсім сполохала антимонархічну пресу. Вже у трьох містах завдяки цьому порушені справи про образливі вихватки на адресу його величності. То ж ми повинні вам подякувати.

Дідеріх вигукнув:

— Найвища нагорода для мене в тому, що моє скромне просте ім’я згадується з «Локаль-Анцейгері» і потрапило перед найясніші очі!

— Ну, беріть сигару, — закінчив Вульков, і Дідеріх зрозумів, що тепер почнеться ділова розмова. Ще в розпалі високих почуттів у нього виникла підозра, чи не має ласка фон Вулькова якоїсь особливої причини. Намацуючи грунт, він сказав:

— Місто, напевне, все ж таки відпустить кошти на будівництво залізничної колії до Раценгаузена.

Фон Вульков витяг шию.

— Ваше щастя. Бо ми маємо дешевий проект, за яким Неціг залишається зовсім осторонь. То ж подбайте про те, щоб ваші колеги порозумнішали. Тоді ви зможете подавати струм до маєтку Квіцін.

— Цього магістрат не хоче, — Дідеріх рухом попросив поблажливості. — Місто має на цьому збитки, а пан фон Квіцін нам не платить податків… Але тепер я радник, і як націоналіст…

— Цього я не допущу! Інакше мій кузен пан фон Квіцін просто збудує для себе електричну станцію, це йому коштуватиме дешево — ви що собі думаєте, до нього міністри приїздять полювати. І тоді він понизить ціни і в самому Нецігу.

Дідеріх випростався.

— Я маю твердий намір, пане президенте, на лихо всім ворогам, високо тримати в Нецігу прапор націоналізму. — Потім, стишивши голос: — Одного ворога, і вельми небезпечного, авжеж, ми можемо позбутися: це старий Клюзінг із Гаузенфельда.

— Клюзінг? — Вульков зневажливо посміхнувся. — Та я з нього мотуззя сукаю. Він постачає папір для окружних газет.

— А може, він постачає ще більше паперу недобромисним газетам? Це, пробачте, пане президенте, мені відомо краще.

— «Нецігська газета» в націоналістичному відношенні стала тепер надійнішою.

— Але якраз, — Дідеріх значуще кивнув головою, — з того дня, коли старий Клюзінг запропонував мені постачати частину паперу. Гаузенфельд начебто обтяжений замовленнями. Він, звичайно, боїться, щоб я це став учасником якоїсь конкуруючої націоналістичної газети. А може, він боявся також, — багатозначна пауза, — що пан президент з більшою охотою замовлятиме папір для окружних газет у фабриканта-націоналіста.

— Значить, ви тепер постачальник «Нецігської газети»?

— Ніколи, пане президенте, я не зречуся своїх поглядів настільки, щоб постачати папір для газети, поки в неї вкладені гроші вільнодумних.

— Чудово. — Вульков уперся кулаками в стегна. — Все зрозуміло. Ви хочете здобути і всю «Нецігську газету», і окружні газети. Певно, постачати папір і для мого управління? Що ж, крім цього, ще?

І Дідеріх діловито:

— Пане президенте, я не Клюзінг: на крамолі я не наживаюсь. Якби ви, пане президенте, захотіли підтримати моє підприємство і як голова Біблійного товариства, наважуся сказати, справа націоналізму тільки виграла б.