Нічний черговий - Ірвін Шоу

чому, але я йому вірю. Він казав, що їхній командир був дурень, який будь-якою ціною волів здобути собі славу. Я не була на війні, але таких людей зустрічала. Коротше кажучи, Майлза і його кращого друга збили над Па-де-Кале. Приятель загинув, Майлз попав у полон до німців. А ті вже про нього подбали на свій, фашистський лад. Ось звідки в нього шрам. Коли його звільнили, він важив усього сто фунтів. Цей кремезний чоловік.— Деякий час ми їхали мовчки.— Саме тоді він і вирішив, що з нього досить гуманізму. Це дещо пояснює в його житті, чи не так?

— Дещо пояснює,— погодився я.— А як ви ставилися до його пробританських настроїв?

— Мабуть, так само, як і ви,— відповіла Лілі.— Ми з Фабіаном часто сміялися з цього. Я вчила його англійських манер. А ви разом з ним займалися бізнесом?

— Потроху.

— Пам'ятаєте, я попереджала вас щодо нього та його ставлення до грошей?

— Пам'ятаю.

— Він вас обманював?

— Трохи.

Вона засміялася.

— Мене теж,— сказала вона.— Милий Майлз! Він — людина нечесна, але дуже життєрадісна. І вміє приносити радість іншим. Не мені про це говорити, але це так багато важить.— Вона закурила ще одну сигарету.— Не можу собі уявити, що він помре.

— Можливо, не помре.

— Можливо.

Далі ми їхали мовчки.

— Мабуть, мені краще зустрітися з ним наодинці,— сказала Лілі, коли ми під'їхали до дверей гарного будинку з червоної цегли.

— Звичайно,— погодився я.— А в мене буде час відвезти ваші речі в готель. Якщо я вам знадоблюсь, я буду вдома.— Я поцілував її в щоку і зачекав, доки вона зникла за дверима лікарні, така ладна в своєму коричневому пальті.

Додому я повернувся, коли вже споночіло. На подвір'ї стояла машина, якої я ніколи раніше не бачив. «Знов якийсь репортер»,— з відразою подумав я, відмикаючи двері. Машини Евелін у гаражі не було, і я здивувався, кого це Анна впустила без неї. Я зайшов у дім. У вітальні сидів якийсь чоловік і читав газету.

Коли я увійшов, він підвівся.

— Містер Граймс? — запитав він.

— Так.

— Я дозволив собі приїхати до вас і зачекати вас у вашому будинку,— сказав він ввічливо. Це був високий інтелігентного вигляду чоловік зі світлим чубом. Він був одягнений у легкий темно-сірий костюм і білу сорочку з темною краваткою. На репортера він не скидався.— Моє прізвище Венс,— відрекомендувався він.— Я — адвокат і прийшов до вас від імені свого клієнта. Мені потрібні сто тисяч доларів.

Я підійшов до буфета, де в нас зберігалося віскі, і налив собі трохи.

— Вип'єте шотландського? — спитав я у гостя.

— Ні, дякую.

Я взяв свою склянку і сів на стілець проти Венса. Той лишився стояти, стрункий, тендітний, зовсім не схожий на людину, що прийшла загрожувати життю.

— Я чекав, що ви з'явитесь,— сказав я.

— Потрібен був деякий час,— мовив він. У нього був низький сухий спокійний голос. Такий голос швидко набридає тому, хто його слухає.— Знайти вас було нелегко. На щастя...— Він вказав на газети.— Вони зображують вас героєм.

— Це тільки здається,— заперечив я.— Будь-який порядний вчинок у наш час видається геройством.

— Ви маєте рацію,— погодився він і роззирнувся по кімнаті. З дитячої саме долинув плач немовляти.— А у вас тут чудово. Мені дуже сподобався краєвид.

— Так,— мовив я і відчув себе дуже втомленим.

— Мій клієнт дає вам три дні на те, щоб ви повернули гроші. Він не хоче ломитись у відчинені двері.

Я лише кивнув у відповідь. Навіть це коштувало мені неймовірних зусиль.

— Я зупинився в готелі «Блекстоун». Чи ви воліли б мати справу зі «Святим Августіном»? — Він посміхнувся.

— Нехай буде «Блекстоун»,— погодився я.

— Бажано було б одержати гроші в тих самих купюрах,— мовив Венс,— тобто в стодоларових асигнаціях.

Я знов кивнув головою.

— Отже,— сказав він,— гадаю, ви встигнете все зробити. А тепер мені час їхати.

Вже на порозі він зупинився.

— Ви не спитали мене, від кого я прийшов,— сказав він.

— Ні.

— І то добре. Я однаково не зміг би відповісти на це запитання. І все-таки хочу сказати, що ваша... ваша втеча... принесла вам певну користь. Це повинно зменшити прикрість від повернення грошей кільком... кільком дуже визначним особам.

— Так уже мені судилося,— зауважив я.

О дев'ятій годині вечора я піднявся ліфтом багатоквартирного будинку на П'ятдесят другій східній вулиці. Анну я попросив передати місіс Граймс, що мені довелося виїхати в справах у Нью-Йорк і що я там залишуся на день чи два. Я міг би й сам заїхати до Евелін на роботу, але не хотів нікому нічого пояснювати.

Двері відчинив Генрі. Вони з Мадлен саме збиралися виходити. У них були квитки в театр, але коли я сказав, що мені невідкладно треба з ним поговорити, він залишився. Вигляд у нього був стурбований. Мадлен сиділа у вітальні, одягнена у вечірню сукню. Вона теж занепокоєно дивилась на мене.

— Може, краще нам поговорити наодинці? — спитав я в Генрі.

Він заперечливо похитав головою.

— Якщо ти нічого не маєш проти, хай вона краще залишиться.

— Гаразд,— сказав я.— Це не забере багато часу. Хенку, мені потрібні сто тисяч доларів. У стодоларових банкнотах. Я не встигну привезти їх з Європи, і мені нема де їх узяти в Америці. У мене є тільки три дні. Ти зможеш дістати таку суму за три дні?

Раптом Генрі сів. Доти ми всі троє стояли посеред кімнати. Він утер очі жестом, який я пам'ятав з дитинства.

— Гаразд,— сказав він ледь чутно.— Я спробую. Звичайно.

Йому знадобилося всього два дні.

З вестибюля готелю я подзвонив Венсові. Однією рукою я набирав номер, у другій тримав важкий портфель.

— Через хвилину я буду у вас,— попередив я.

— Чудово,— відповів Венс.

Я зачекав, поки він перелічить гроші. Він робив це повільно і обережно. Я не питав у Генрі, звідки він узяв гроші, а він сам не сказав.

— Усе гаразд,— сказав Венс, стягуючи гумкою останню пачку.— Дякую.

— Можете залишити собі й портфель,— запропонував я.

— Це дуже люб'язно з вашого боку.— Він провів мене до дверей.

Їхав я дуже швидко. Я хотів встигнути в лікарню, поки туди не пускали відвідувачів.