Нічний черговий - Ірвін Шоу

— А може, й матиму,— заперечив я.

— Дугласе, я знаю, що ви вмієте бути нелюб'язним,— сказав він.— І все-таки дозвольте мені доказати до кінця. Ми з вами оббігали досить багато музеїв і картинних галерей, щоб ви могли зрозуміти моє ставлення до мистецтва. І до митців. Ви знаєте, що для мене все це не тільки гроші. Я люблю художників. І сам хотів би стати одним з них. Але не зміг. Тому все, що я можу зробити, це стати корисним для них, допомагати їм, відкривати нові таланти.— Частина цієї промови була правдою, частина — риторикою, вжитою для того, щоб переконати мене. Думаю, що й сам Фабіан не міг розрізнити, де перше, де друге — Анжело Квінн — художник непоганий. Але, можливо, одного дня до мене увійде хлопець з папкою в руках, і, зазирнувши в неї, я скажу: «Тепер я можу покінчити з усім іншим. Я чекав цієї хвилини все своє життя».

— Згода,— сказав я. Від самого початку я знав, що не зможу йому протистояти.— Ви мене переконали. Як завжди. Я згоден присвятити своє життя створенню музею імені Майлза Фабіана. Де ви хочете його розташувати? Може, на пагорбі в Сен-Поль-де-Вансі, поряд з музеєм Мегт?

— Ви надзвичайно люб'язні,— зауважив Фабіан спокійно.

Незабаром ми заорендували велику комору неподалік від Іст-Гемптона, відремонтували її, пофарбували стіни і замовили вивіску «Галерея «Південне роздоріжжя». Я відмовився поставити на ній своє ім'я. Не знаю, чому саме — через скромність або через страх видатися смішним.

І ось тепер ми мали о дев'ятій зустрітися там з Фабіаном. Чотири дні ми витратили на те, щоб розмістити на стінах комори тридцять картин Анжело Квінна. Запрошення на відкриття виставки ми розіслали два тижні тому. Фабіан пообіцяв почастувати шампанським близько тисячі своїх знайомих, що приїхали влітку на узбережжя. Двоє поліцейських повинні були стежити за порядком на автомобільній стоянці.

Коли я допивав другу чашку кави, задзвонив телефон. Я пішов у хол і зняв трубку.

— Слухаю вас,— сказав я.

— Дуг? — озвався чоловічий голос.— Це Генрі.

— Хто?

— Генрі. Боже мій, твій брат Хенк!

— А-а,— протягнув я. Я вже дзвонив йому один раз після того, як одружився, але більше ми не бачились і не розмовляли. Він двічі писав мені, сповіщаючи, що наші справи йдуть добре, але мені не дуже в це вірилось.— Як у тебе справи?

— Добре, дуже добре,— відказав він квапливо.— Послухай, Дуг. Нам треба зустрітися. Сьогодні.

— Але я сьогодні дуже зайнятий. Чи не можна...

— Не можна. Послухай, я зараз у Нью-Йорку. За дві години ти можеш бути тут...

Я зітхнув. Сподіваюсь, він цього не почув.

— Хенку, це неможливо,— сказав я.

— Гаразд. Тоді я сам до тебе приїду.

— Але ж...

— Адже ти збираєшся сьогодні обідати? — спитав він таким тоном, ніби звинувачував мене у чомусь.— Хіба ти не можеш приділити братові одну годину за два роки?

— Звичайно, можу,— відповів я.

— Я буду у вас ополудні. Де ми зустрінемось?

Я дав йому адресу ресторану в Іст-Гемптоні і пояснив, як його знайти.

— Чудово,— погодився він.

Я пішов нагору і одягнувся.

Евелін саме вставала, і я поцілував її. Сьогодні вона не була сонною.

— Від тебе пахне морською сіллю,— прошепотіла вона, коли я її обійняв.— Такий приємний запах.— Я поплескав її по спині і сказав, що в обід буду зайнятий, але потім подзвоню і розповім, як справи.

По дорозі до Іст-Гемптона я вирішив, що дам Хенкові ще десять тисяч доларів. Не більше. І взагалі було б краще, якби він подзвонив мені іншим разом.

Фабіан походжав по галереї, поправляючи картини, які й без того висіли дуже рівно. Дівчина, яку ми найняли через агентство Сари Лоуренс, діставала з ящиків келихи для шампанського і розставляла їх на переносному столі, який ми встановили в кутку приміщення. Шампанське привезуть сюди в другій половині дня. Дві картини з нашої вітальні теж висіли на стіні. Фабіан причепив до них червоні клаптики тканини, які показували, що картини вже продано.

— Це щоб розбити кригу,— пояснив він.— Ніхто не хоче купувати перший. У великому бізнесі є свої маленькі хитрощі, хлопчику мій.

— Не знаю, що б я робив без вас,— сказав я.

— Я теж. Знаєте, про що я подумав?

Я впізнав цей тон. Він знов щось вигадує.

— Про що ж ви подумали цього разу? — спитав я.

— Ми поставили занадто низькі ціни,— зауважив Фабіан.

— Здається, ми про все вже домовились.— Питання про ціни ми обговорювали не один день. І вирішили продавати більші картини по півтори тисячі доларів, а менші — по вісімсот і по тисячі доларів.

— Я пам'ятаю, що ми про все домовились. Але ми просимо дуже мало. Ми занадто скромні. Люди подумають, що ми не дуже віримо в нього художника.

— Що ви пропонуєте?

— Продавати великі картини по дві тисячі доларів. А маленькі по тисяча двісті й по півтори тисячі. Це виглядатиме набагато солідніше.

— А що, як ми відлякаємо майбутніх власників творінь Анжело Квінна? — спитав я.

— Повірте у моє передчуття,— поважно мовив Фабіан.— Сьогодні ми здобудемо нашому приятелю славу.

— Добре, що його тут немає,— сказав я.— А то він зомлів би від щастя.

— Я дуже шкодую, що він не зміг приїхати. Якби цього хлопця постригти й поголити, він мав би дуже привабливий вигляд. Особливо для дам.— Фабіан пропонував Квінну оплатити квиток від Рима, але той відмовився летіти, сказавши, що не скінчив малювати Америку.— Отже,— повторив Фабіан,— дві тисячі. Згода?

— Якщо ви на цьому наполягаєте,— здався я.— Але коли питатимуть ціну, я ховатимусь.

— Зухвалість передусім, любий хлопчику,— заохочував мене Фабіан.— Хтозна, що нас чекає. Учора я був на одній вечірці і зустрів там критика з «Таймс». Сьогодні ввечері він збирається завітати до нас.

Я відчув, що нерви мої напнуті, як струна. Італійські газети присвятили Квінну тільки два рядки. Вони дали високу оцінку його творам, але ж усього два рядки!

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите,— сказав я.— Бо я не знаю.

— Той критик буде приголомшений,— впевнено сказав Фабіан.— Подивіться навколо себе. Ця стара комора виглядає, як чарівний палац.

Але я вже так довго