Нічний черговий - Ірвін Шоу
Я повільно вирушив додому. Евелін чекала на мене, ми випили в кухні трохи віскі, і я їй усе розповів. Коли я скінчив, вона закусила губу і сказала:
— Мерзотниця! Я б задушила її власними руками.
25
Уранці вся ця історія разом з моїм фото з'явилась у більшості лонг-айлендських газет. Звичайно, там були і фотографії Прісцілли. Перш ніж їхати в поліцію, я подзвонив у лікарню, і там мені сказали, що Фабіан саме спить і про відвідини зараз нема чого думати. Прісцілла приїхала в поліцію раніше за мене у супроводі ескорту поліцейських. Там на нас уже чекало не менш як десяток репортерів. Потім ми обоє посвідчили, що впізнали бандитів. Щоправда, я не міг збагнути, як це Прісцілла могла їх упізнати, коли вона так і не вийшла з машини та ще й весь час репетувала. Але й незважаючи на це, вони у всьому зізнались, і наша участь у цьому була чистою формальністю.
При денному світлі обидва чоловіки мали зовсім інший вигляд. Власне, вони були ніякі не чоловіки, а молоді хлопці років по вісімнадцять, з гидкою прищавою шкірою та пухкими дитячими вустами. Важко було повірити, що кілька годин тому вони поранили людину і хотіли вбити мене, а я хотів убити їх.
Коли я вийшов з поліції, репортери намірилися сфотографувати мене разом з Прісціллою Дін, але я відвернувся й пішов геть. Досить з мене цієї Прісцілли.
Перш ніж зайти до Фабіана, я поговорив з лікарем. Той був настроєний оптимістично.
— Після операції він почуває себе набагато краще, ніж я сподівався. Думаю, через деякий час він одужає.
Фабіан лежав на акуратно засланому ліжку, до його руки і грудей були підведені якісь трубки. В палаті було багато сонця, через відчинене вікно долинали пахощі свіжоскошеної трави. Коли я увійшов, Фабіан кволо посміхнувся і підняв руку на знак вітання.
— Я щойно розмовляв з лікарем,— сказав я, підставляючи стілець ближче до ліжка,— він вважає, що ваші справи йдуть на краще.
— Я дуже радий.— Фабіан говорив ледь чутно.— Уявляєте собі: померти, рятуючи честь Прісцілли Дін.— Він стиха засміявся.— Замість цього нам треба було просто познайомити її з тими хлопцями.— Він знов засміявся, і в грудях у нього щось захрипіло.— Вони могли б поїхати в Куог і розкішно там погуляти.
— Скажіть мені, Майлзе,— спитав я,— якого біса вас понесло на ту кляту рушницю?
Він злегка похитав головою.
— Хто ж його знає? Може, інстинкт? Може, вино вдарило в голову? А може, в мені заговорили залишки традицій, властивих моїм землякам з доброго старого Лоуелла, штат Массачусетс?
— Думаю, це пояснення таке ж імовірне, як і всі інші,— погодився я.— До речі, лікар сказав, що у вас на тілі є великий шрам. Звідки він у вас?
— Згадка про минулі часи,— промимрив Фабіан.— Я волів би не говорити про це. Ви можете зробити мені одну послугу?
— Звичайно.
— Подзвоніть, будь ласка, Лілі і спитайте, чи могла б вона прилетіти сюди на кілька днів. Думаю, присутність давньої приятельки добре на мене подіє.
— Я подзвоню їй негайно,— пообіцяв я.
— От і добре.— Він зітхнув.— Учорашній вечір пройшов чудово. У нас були такі чемні відвідувачі. Треба надіслати Квіннові телеграму з поздоровленням.
— Евелін це зробить сьогодні,— запевнив його я.
— Розумна жінка. Вчора вона виглядала напрочуд гарно.— Я підвівся.— Побудьте ще трохи,— попросив Фабіан.— Там у шухляді повинні бути папір і авторучка. Ви могли б мені їх подати?
Я висунув шухляду і подав йому папір та ручку. Писав він повільно, з помітним зусиллям. Потім узяв папірець і простяг мені.
— Я не знаю, Дугласе, що зі мною станеться,— сказав він,— тому я...— Фабіан зупинився, ніби йому важко було добрати потрібні слова.— Це записка в приватний банк у Цюріху. Крім нашого спільного рахунку, я відкрив там і особистий. Номер його я вам теж написав. І свій підпис. Хочу сказати вам, що поступово... мені пощастило зібрати чималу суму грошей. Одверто кажучи, Дугласе, я вас трішки обманював. А ця записка поверне вам усі гроші.
— О боже мій! — вихопилося в мене.
— Я з самого початку попереджав вас,— додав Фабіан,— щоб ви не підносили мене до небес.
— Не треба, друже.— Я тихенько погладив його по голові.— Адже це тільки гроші.
В його очах з'явилися сльози.
— Тільки гроші,— повторив він. І засміявся.— Знаєте, це, мабуть, щасливий випадок, що мене підстрелили. Інакше ніхто, певно, не повірив би, що наша вечірка зумовлена мистецькими інтересами, а не бажанням зробити рекламу Прісціллі Дін.
В палату зайшла медсестра і суворо поглянула на мене. Я встав.
— Не занедбуйте галерею,— попросив ще Фабіан, коли я виходив.
Наступного дня прилетіла Лілі. Я зустрів її в аеропорту Кеннеді і відвіз прямо в лікарню. Вона була в чудовому дорожньому костюмі і мала на собі коричневе пальто, яке я пам'ятав ще з Флоренції. Поводилась вона спокійно, але курила сигарету за сигаретою. Під час обіду мені довелося купити їй ще дві пачки. Я сказав їй, що лікар сподівається на щасливий наслідок. Вона тільки кивнула.
— А ще він сказав,— вів я далі,— що у Майлза на грудях і животі є якийсь великий шрам. Ви знаєте щось про це? Я питав у Фабіана, але він не схотів на цю тему розмовляти.
— Звичайно, я це помітила,— відповіла Лілі.— Першого ж разу, коли пішла з ним у ліжко. Здається, він його дуже соромився. Ніби той шрам його принижував. Він дуже дбав про своє тіло. Ось чому він ніколи не плавав і завжди надягав сорочку і краватку. Я не наполягала, щоб він розповів мені, звідки це в нього, але зрештою він сам це зробив. Майлз був військовим льотчиком, він, напевно, розповідав вам про це...
— Ні,— сказав я з подивом.
Лілі посміхнулася крізь цигарковий дим.
— Так, він не любить розповідати про себе, наш Майлз. Отже, він був льотчиком. Один мій знайомий, що воював разом з ним, казав, що немає, мабуть, такої нагороди, якої б Фабіан не одержав.— Вона скривила вуста в іронічній посмішці.— Взимку сорок четвертого він полетів на бойове завдання у Францію. Фабіан казав, що то було ідіотське завдання, бо погода була жахлива. Не знаю
