Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Про що ти говориш? — перепитав я.— Який контракт?

— Я не хотів турбувати тебе до того, як усе стане на свої місця,— сказав він.— Сподіваюсь, ти на мене не гніваєшся?

— Ні в якому разі! Але ти все-таки поясни...

— Я казав тобі, що та справа видалась мені перспективною?

— Так.— Я мимоволі подумав, що слово «перспективний» в його устах пролунало тоді для мене як синонім слова «поразка».

— Виявилося, що все набагато краще, ніж я сподівався.— Він замовк, чекаючи, поки офіціант розставить закуску. — Краще, ніж ми могли мріяти. Уже тепер на нашому заводі працює понад сто чоловік.— Він з насолодою взявся до їжі.— Але нам треба негайно розширити виробництво. Поки що наші акції ще не йдуть на жодній біржі, але ціна їх весь час зростає. Півдюжини компаній уже виявили бажання придбати їх. Найбільша з них — «Норзерн Індастріз». Це велетенське об'єднання. Ти, напевно, чув про нього?

— Ні,— заперечив я.— На жаль, ні.

Хенк осудливо поглянув на мене, ніби він був учителем, а я — учнем, що не виконав домашнього завдання.— Отже, це велетенська фірма,— повторив він.— Можеш мені повірити. І вони хочуть встановити з нами зв'язки. Вони пропонують нам, тобто нашій компанії, півмільйона доларів.— Хенк відкинувся назад, щоб оцінити, яке враження справили на мене його слова.— Тебе ця сума не вражає?..

— Звичайно, вражає.

— Гроші ми одержимо протягом кількох місяців,— вів далі Генрі, смакуючи креветок.— До того ж ми — ті два хлопці і я — лишили в себе контрольний пакет акцій і будемо тримати їх ще років п'ять; нарешті ми втричі збільшили свою заробітну платню, а ще ж треба врахувати право опціону. Ти, звичайно, теж матимеш право опціону...

Шкода, що зі мною не було Фабіана. Він дістав би від цієї розмови справжню насолоду.

Офіціант приніс гаряче, і Генрі став наминати біфштекс із смаженою картоплею, заїдаючи шматком білого хліба, щедро намащеного маслом. Думаю, він тепер не скоро повернеться до своїх дієтичних страв.

— От і полічи, Дугласе,— насилу промовив Хенк з повним ротом,— ти вклав у це діло двадцять п'ять тисяч доларів. Третя частина капіталу дасть тридцять три проценти від півмільйона доларів. Це становить сто шістдесят шість тисяч. Твої дві третини від цієї суми становитимуть...

— Я й сам умію рахувати,— урвав я його.

— І все це без опціону,— наголосив Генрі, не забуваючи їсти. Від збудження, а може, від їжі він розшарівся, і на чолі в нього виступили крапельки поту.

Я кивнув.

— Так, виходить непогано.

— Я обіцяв тобі, що ти не пошкодуєш,— нагадав він твердо.

— Еге ж.

— Чужі гроші нам більше не потрібні,— сказав Генрі. Він скінчив їсти і, відклавши ніж з виделкою, пильно подивився на мене. Його очі з контактними лінзами здавалися глибокими й чистими. Маленькі червоні рівчачки на переніссі зникли.— Дуг, ти врятував мене від загибелі,— мовив він стиха.— Я ніколи не зможу віддячити тобі і тому не буду навіть пробувати.

— І не треба,— заспокоїв його я.

— А як твої справи? — спитав він.— Усе гаразд?

— Краще не буває.

— У тебе добрий вигляд, хлопчику.

— У тебе теж,— мовив я.

— Отже...— Він з тривогою засовався на стільці.— Рішення за тобою. Так чи ні?

— Так,— погодився я.— Звичайно, що так.

Генрі широко всміхнувся і знову взявся до їжі. Ум'явши біфштекс, він замовив на третє пиріг з чорницями.

— Якщо ти збираєшся й далі так їсти,— зауважив я,— тобі доведеться вдатись до спорту.

— А я знов граю в теніс.

— Тоді приїзди колись до нас, пограємо разом,— запропонував я.— У цій частині острова багато прекрасних кортів.

— Чудово. До того ж я хотів би познайомитися з твоєю дружиною.

— В будь-який час.— Зненацька я розреготався. Він підозріливо поглянув на мене.

— Чого ти смієшся?

— Коли ти мені сьогодні подзвонив, я вирішив, що дам тобі ще десять тисяч і ні цента більше.

Спочатку він образився. Але потім теж став сміятися. Так ми й реготали, аж заходились, коли до ресторану повернулася Мадлен, щоб випити з нами кави.

— Що сталося? — спитала вона, сідаючи.

— Сімейна таємниця,— відповів я.— Усе залишиться між двома братами.

— Генрі однаково розповість мені пізніше,— сказала вона.— Він усе мені розповідає. Правда, Генрі?

— Правда.— Він взяв її руку і ніжно поцілував. Ніколи раніше він не демонстрував своїх почуттів, але й це змінилося так само, як його очі, зуби і апетит. Якщо новий вираз братового обличчя з'явився внаслідок моєї крадіжки ста тисяч доларів у мерця, я ладний був би ще десять разів пограбувати десятьох небіжчиків.

Я провів їх до машини, і Мадлен лишила мені свою адресу.

— Ви повинні приїхати до нас у гості,— запросила вона.

— Добре,— пообіцяв я. Але ніхто з нас не знав, як скоро це може статися.

Як і запевняв Фабіан, виставка мала великий успіх. На автомобільній стоянці водночас збиралося до шістдесяти машин. Люди заходили й виходили, але в залі весь час було повно. Наше шампанське мало великий попит, але й про живопис ніхто не забував. Уривки розмов, які я чув, вселяли в нас оптимізм.

— Усе йде, як по маслу,— прошепотів мені Фабіан, коли ми вдвох опинилися на якусь мить біля столу з шампанським. Критика з «Таймс» я не бачив, але Фабіан сказав, що йому сподобався вираз обличчя журналіста.

До вечора Дора наліпила червоні стрічки ще на чотири великі картини і шість маленьких.

— Феноменально! — вигукнув Фабіан, проходячи повз мене.— До того ж багато хто з гостей обіцяв завітати до нас і вдруге. Шкода, що Лілі не змогла приїхати. Їй тут дуже сподобалося б. Вона так полюбляє вечірки.— Я помітив, що в Фабіана трохи заплітається язик. Він нічого не їв за цілий день і весь час тримав у руці склянку. Ніколи раніше я не бачив його напідпитку. Я взагалі не уявляв собі, що він може бути напідпитку.

Евелін виглядала трохи розгубленою. Серед гостей були діячі театру й кіно, а також кілька відомих письменників, з якими вона не була знайома. У Вашінгтоні серед дипломатів та державних діячів вона б ніколи не знітилась, але тут ледве розтуляла вуста, коли говорила з автором книги, якою захоплювалась, або з акторкою, чия гра її вразила.