Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Унтерштурмфюрер Рейс, очевидно, пройнявся симпатією до Йоганна; можливо, виникла вона тому, що вони були ровесники, а його тут оточували люди тільки старшого віку. Навіть солдати охорони всі були літні. З молочно-рожевим обличчям, з волоссям, що стирчало йоржиком, і чудернацькими широкими бачками на вузьких щоках, Рейс був особливо зворушливий, коли, забувши, що він старший за Йоганна званням, турботливо допомагав йому надіти чорну клейончасту пелерину, просочену якимось смердючим дезинфікуючим розчином.

Клейн наказав Рейсові супроводити абверівців по табору, але Дітріх, побоюючись підхопити якусь інфекцію, пішов у канцелярію вивчати картотеку в'язнів.

Був холодний, свіжий ранок. Сосни з оранжевими стовбурами, вкриті тонкою плівкою інею, блищать голками хвої. Трава теж посріблена інеєм, і пісок на доріжках рипить під йогами, як сніг у мороз. Пахне смолою, льодом і гіркувато-жухлою травою. Небо прозоре, сонячне, прохолодне, як вода з льодом.

І тільки в низині, де розташовано табір, лежав вогкий, схожий за кольором на більмо, непроглядний туман.

Рейс заїхав по Йоганна на мотоциклі. Йонанн сів у коляску, простягнув ноги, накрився клейончастим фартухом. Рейс мовив привітно:

— Я залюбки одвіз би тебе в місто. І ми б повеселилися. Тут така нудьга, як у школі святого апостола Павла.

— Ти що, вчився там?

— Батько хотів, щоб я став пастором.

Йоганн скоса глянув на Рейсів есесівський кашкет з оксамитовою чорною околичкою і бляшаною емблемою черепа із схрещеними кістками, сказав:

— Ця штука щось не дуже схожа на розп'яття.

Рейс усміхнувся:

— Мій батько до першої світової війни був місіонером в Африці. Влучав із манліхера в підкинутий ґудзик.

— А що, він стріляв тільки в ґудзики?

— Коли негри поводилися пристойно, тільки в ґудзики.

— Зрозуміло, — сказав Йоганн. І спитав: — Ти давно тут?

— Зразу після Тремблінки. Це теж експериментальний табір, але призначення його завжди було тільки ліквідаційне, знищували головним чином євреїв. — Пожалівся: — Дуже небезпечна була служба. Розумієш, там вперше почали застосовувати пару, а потім у трикамерному відсіку — газ. У мене майже завжди боліла голова: чадний газ, змішаний з парою, довго не розсіювався. Одного разу навіть був приступ астми.

— І тому тебе перевели сюди?

— Через якийсь час. Річ у тім, що до нас приїхав із своєї резиденції в Кракові генерал-губернатор Ганс Франк і лишився дуже невдоволений адміністрацією табору. Він констатував, що неприпустимо занижено пропускну спроможність. Перед від'їздом він зібрав усіх офіцерів і спитав: «Що нам робити з євреями? Ви думаєте, що ми оселимо їх в Остланді? Навіщо вся ця балаканина? Коротше кажучи, ліквідуйте їх власними засобами. Генерал губернаторство повинно бути так само вільне від євреїв, як і рейх».

— А до чого тут ти?

— Ну як же, керівництво гітлерюгенду послало мене в школу Адольфа Гітлера. Я закінчив спеціальне відділення: вивчав роботу контррозвідок серед населення. А в Тремблінці, після того як табір відвідав Франк, у мене вже не було умов для такої роботи.

— Чому?

— Та як ти не розумієш? Блокшрайбери тільки встигали скласти список прибулих у черговій партії, як їх одразу ж доводилося ставити в список вибулих. І я поскаржився штурмбанфюреру, що мене використовують не за призначенням.

— А хіба ж тебе змушували бриги участь у стратах?

— Та що ти! Там у нас в'язнів засуджували до страти надзвичайно рідко.

— Ну, а як же…

— Та це ж були не страти, — перебив Рейс, — якщо ти маєш на увазі ліквідації. Страта — це офіційно обставлена каральна акція. А це…

— Що це?

— Ну, це просто усунення неповноцінної частини населення звільнюваних територій. — Додав квапливо: — У нас була навіть спеціальна інструкція, в якій зазначалося, що вся процедура ліквідації має робитися так, щоб об'єкти не сприймали її як кару. Тому, коли їх посилали в газові камери, вони думали, що йдуть у гігієнічні душові або в госпітальні блоки. Там навіть вивішували прапор з червоним хрестом. Частину в'язнів ліквідували під виглядом вимірювання їхнього зросту. Постріл робили в проріз вимірювальної планки, якраз над потилицею, і об'єкт навіть не встигав зрозуміти, що з ним робиться, не відчував болю.

— А ти звідки знаєш?

— Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння.

— Та ти, я бачу, в своєму ділі професор.

— Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме…

— А коли знаєш, на психіку не впливає?

— Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо.

— А ти ні разу не розкисав?

— Я багато молився, навіть ночами.

— І допомагало?

— Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини.

— Ти молодець, здорово придумав…

— Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко — навчитися нічого не пам'ятати.

— А коли раптом згадаєш?

— Це ж навіщо?

— А якщо тобі колись нагадають?

— Хто? Хто нагадає? — неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. — Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було.

— Ти вважаєш, війна вже кінчилася?

— Що ти? — збентежено спитав Рейс. — Що ти?

— Нічого, — миролюбно сказав Йоганн. — Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться.

— Ну, аякже, — згодився, заспокоюючись, Рейс. — Візьмемо Москву — і все людство ляже до наших ніг.

— І до твоїх?

— І до