Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Йоганн опустив скло й викинув на міст зім'яту газету. Вартовий бачив це, але не зупинив машину із штабним номером, навіть одвернувся, щоб показати, нібито нічого не помітив. Вартовому років сорок. Комунікації скрізь охороняють солдати старшого віку з напівінвалідних команд. Йоганн знав: є цілі батальйони з людей, хворих на шлунок, сформовані чистини із солдатів з слабким зором, з пониженим слухом. Треба було б з'ясувати їхні номери. А взагалі що ж, у дуже погану погоду можна на великій швидкості проїхати через міст І кинути пакет з вибухівкою. І не десь там кинути, а біля тієї он протипожежної бочки з піском. За бочкою пакета не буде видно, тільки треба, щоб він ліг під металеву балку, — тоді вона обвалиться від динамічного навантаження. Щоправда, прогін залишиться цілий, але вже ні поїзди, ні танки по мосту не зможуть проходити, а можливо, й прогін упаде, коли на нього обваляться верхні ферми…

Закінчився асфальт, вони виїхали на путівець, машину почало кидати в різні боки, кілька разів вона загрузала в баюрах. Йоганн запропонував Куртові змінити його за кермом, і коли Курт перебрався на заднє сидіння, разом з ним туди перейшов і Дітріх.

Низький густий туман лежав у долині. Йоганн ввімкнув світло, але фари обліпила парка піна туману, і ніщо на могло пробити її. Йоганн вів машину немовби помацки, довелося відчинити дверцята, дивитися вперед і, тримаючись однією рукою за дверцята, другою крутити баранку. Потім дорога пішла вгору, почалися ліси, чорні, мокрі, із запахом льоху. Під деревами, наче біла пліснява, тонким шаром лежав сніг.

Йоганн згадав, як одного разу в таку саму погоду він із своїм курсом їздив на суботник у радгосп. Це тільки так називалося — «суботник»; тривав він два тижні. Студенти копали картоплю на полях у річній заплаві, яку заболотила руда, дощова й холодна осінь.

Мокрі й брудні, вони йшли після роботи в їдальню, де їм давали цю саму картоплю: на перше — густий картопляний суп, на друге — картопля, смажена на маргарині, який вони привезли з Москви. А ночували всі разом на сіннику над корівником.

І староста групи Петя Макаров кожного разу патетично вигукував:

— Товариші! Юнаки і дівчата!

— Чому «юнаки», а не просто «хлопці»?

— Ну добре, — згоджувався Петя, — нехай — хлопці. Однаково ви повинні високо тримати прапор радянської моралі й поводитися пристойно. І вдосконалювати свою особистість.

Аліса Босоногова, найвродливіша дівчина в інституті, що через те безбоязно натягла на себе стьобану кацавейку і батькові штани, одного разу сказала капризним голосом:

— А я не хочу удосконалювати свою особистість. Я волію шаленого кохання при місяці. І хоча місяця не видно, якщо напружити уяву, обличчя Павки Мохова мені його цілком замінить. Іди до мене, Мохов, зігрій мене.

Рудий як вогонь, веснянкуватий Мохов, сором'язливо всміхаючись, переліз через хлопців, що покотом лежали на сіні, сів поруч Аліси.

Вона діловито поцікавилась:

— Конспекти при тобі? — І пояснила: — Опір матеріалів — найкраще снотворне. Ти, Павле, читай, а я умліватиму біля тебе й мріятиму про п'ятірку.

Сіно було сухе, і пахло не сіном, а тільки пилом, однак усе перебивав гострий і терпкий запах корівника. Сашко Бєлов слухав, як лопотить дощ, слухав монотонне бубоніння Мохова й Алісині зітхання, що зрідка переривалися вигуками-стогонами:

— Я нічого не розумію! Повтори популярно і, будь ласка, своїми словами…

Хтось із дівчат спитав з надією в голосі:

— Як ви думаєте, хлопці, нам цей суботник зарахують при заліках? Фізмату, кажуть, зарахували…

Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, — його батько тоді боровся в Іспанії, — замислено промовив:

— Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду.

— А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься?

— Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають — це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя.

— Ну, сказав Сашко, — у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше — диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі.

Та диплома він так і не захистив. Не встиг.

В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання.

Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову:

— Одна помилка у вимові — і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п'ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога…

А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено.

Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю.

А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії.

І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі:

— Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність.

І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила:

— Поцілуй мене, Сашо. — І додала