Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Краєм ока я помітив, що Сорая стежить за нами з шатра. Дивиться напружено, руки запхала попід пахви. На відміну від мене, вона поступово облишила спроби достукатися до Сограба.

Запитання без відповідей, порожні погляди, тиша — для неї то було надто болісно. Сорая перемкнулася на «режим очікування», ждала зеленого світла від самого Сограба. Просто собі ждала.

Я наслинив вказівний палець і підняв його.

— А твій тато, щоб визначити напрямок вітру, копав сандаликом куряву і стежив, куди її понесе. Він знав багато таких хитрих штучок, — сказав я і опустив палець. — Здається, нині вітер західний.

Сограб витер краплю з мочки вуха та переступив з ноги на ногу. Але продовжував мовчати. Кілька місяців тому Сорая запитала мене, як звучав його голос. А я відповів, що й сам уже забув.

— Я ж розповідав, що твій батько був найкращим ловцем повітряних зміїв у Вазір-Акбар-Хані? А може, й у всьому Кабулі, — не вгавав я, прив’язуючи вільний кінець тара до петлі на центральній планці змія. — Сусідські діти йому заздрили, геть усі! Він бігав за зміями, навіть не дивлячись у небо, тому подейкували, буцімто він ловить їхні тіні. Але ніхто не розумів його так добре, як я. І от, що я тобі скажу: твій батько не ганявся за тінями. Він просто... знав.

У повітря здійнялися ще шість повітряних зміїв. Люди почали збиратися групками, тримали пластянки з чаєм і невідривно дивилися в небо.

— Допоможеш мені запустити змія?

Сограбів погляд перестрибнув зі змія на мене, тоді знову на небо.

— Окей, — я здвигнув плечима. — Бачу, доведеться мені запускати його тангаї. — Самотужки.

Я зважив котушку в лівій руці та відмотав зо три фути тара. Жовтий змій теліпався на кінці мотузки, мало не торкаючись мокрої трави.

— У тебе останній шанс, — сказав я.

Проте Сограб дивився на двох зміїв, що заплуталися високо понад деревами.

— Ясно. Ну я побіг.

І я справді побіг — розхлюпуючи кросівками воду з калюж, піднявши руку високо над головою та стискаючи шворку від змія. Скільки часу, скільки років я цього не робив! Цікаво, чи не зганьблюся? Я послабив хватку, і котушка закрутилась у мене в руці; я біг, а шворка, розмотуючись, розрізала праву долоню. Змій піднявся над моїм плечем, піднявся й описував кола, і тоді я побіг щодуху. Котушка крутилася все швидше й швидше, шворка ще раз розітнула праву долоню. Я зупинився й обернувся. Подивився вгору. Усміхнувся. Високо наді мною змій гойдався туди-сюди, мов маятник, і лопотів, наче крила паперової пташки — цей звук завжди асоціювався в мене із зимовими ранками в Кабулі. Я не запускав повітряних зміїв уже добру чверть століття, аж ось ніби знову став дванадцятирічним і всі мої давні інстинкти стрімко відновилися.

Раптом я відчув, що біля мене хтось стоїть, і опустив погляд. То був Сограб. Запхав руки глибоко в кишені дощовика. Але таки йшов за мною.

— Хочеш спробувати? — запитав я.

Той нічого не відповів. Та коли я простягнув йому шворку, витяг руку з кишені. Повагався трохи. І все ж узяв її. Моє серце забилося частіше. Я взявся накручувати зайвий відтинок мотузки на котушку. Ми тихо стояли пліч-о-пліч, задерши голови.

Довкола нас діти гасали одне за одним, качалися по траві. Хтось увімкнув саундтрек до старого індійського фільму. Літні чоловіки вишикувалися рядочком і виконували пообідній намаз на спеціально розстеленому пластиковому килимку. Пахло мокрою травою, димом і смаженим м’ясом. Як же мені хотілося, щоб час зупинився.

А тоді я помітив, що ми вже не самі. До нашого повітряного змія наближався зелений. Я простежив за його шворкою і побачив хлопчину, що стояв десь за тридцять ярдів від нас. Коротко стрижений, у футболці з написом «Рок рулить!» великими квадратними літерами. Він помітив, що я на нього дивлюся, і всміхнувся. Помахав. Я помахав у відповідь.

Сограб віддав мені шворку.

— Ти певен? — запитав я.

Він узяв у мене котушку.

— Окей, — сказав я. — Влаштуймо йому себаґ, провчімо його, згода?

Я глянув на Сограба. Куди й подівся звичний скляний погляд. Тепер його погляд бігав від нашого змія до зеленого. Обличчя трохи зарум’яніло, очі виражали бойову готовність. Вони прокинулися. Ожили. Цікаво, як я примудрився забути, що Сограб, попри все, ще тільки дитина?

Зелений змій рушив.

— Зачекаймо, — сказав я. — Дозволимо йому підібратися трохи ближче.

Змій двічі пірнув і поволі наближався.

— Ну ж бо, ну, — примовляв я.

Зелений змій підкрався ще ближче і вже поступово підіймався над нашим, не відаючи про пастку, яку я для нього підготував.

— Сограбе, дивися. Я покажу тобі один з улюблених фокусів твого батька, старий добрий «набери висоту та підбий».

Сограб стояв поруч зі мною і пришвидшено дихав носом. Котушка крутилася в його долонях, сухожилля на пошрамованих зап’ястках напружилися, мов струни ребаба. Я кліпнув — і на мить руки, що тримали котушку, обернулися зашкарублими руками з коротко підстриженими нігтями, руками хлопчика із заячою губою. Я почув каркання ворони та подивився вгору. Парк замерехтів од снігу, такого свіжого, такого сліпучо-білого, що в мене аж очі запекли. Він безгучно падав з гілля дерев, припорошених білим. Мені враз запахло ріповою курмою. Сушеними шовковицями. Кислими апельсинами. Тирсою та волоськими горіхами. Ця приглушена засніжена тиша ошелешувала. А тоді звіддалік, крізь нерухомість, долинув голос, що кликав додому, — голос чоловіка, який припадав на праву ногу...

Просто над нами завис зелений змій.

— Він от-от попадеться. Будь-якої миті! — сказав я, метнувшись поглядом від Сограба до нашого змія.

Зелений вагався. Утримував позицію. Потім ринув униз.

— Отак! — гукнув я.

І виконав усе ідеально. А стільки ж років минуло! Старий добрий трюк «набери висоту та підбий»! Я послабив хватку і потягнув за шворку, різко знижуючись і ухиляючись від зеленого змія. Потім кілька швидких бокових ривків — і наш змій уже мчить угору півколом проти годинникової стрілки. І раптом опиняється згори. Зелений змій панічно шугає вгору. Проте вже запізно. Гассанів фокус вдався. Я сильно потягнув — і наш змій упав на нього свинцевим тягарем. Я майже відчував, як наша шворка його