Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
Минулого четверга, першого весняного дня, був афганський новий рік — Сол-е Ноу — і афганці з території затоки Сан-Франциско приготувалися до повсюдних святкувань у Іст-Бей та на півострові. У нас із Кабіром і Сораєю була ще одна причина радіти: тиждень тому у нашій маленькій лікарні в Равалпінді відкрилася дитяча консультація. Хоч поки що і не хірургічне відділення, але це вже хороший початок — тут ми були одностайні.
Багато днів поспіль погода була сонячна, однак у неділю вранці, звісивши ноги з ліжка, я почув, як у вікно тарабанять краплі дощу. «От вам і афганське щастя», — подумав я. Хихикнув. Відбув ранковий намаз, поки Сорая ще спала, — уже навіть не підглядав у молитовник з мечеті, вірші промовлялися самі собою, без зусиль.
Ми приїхали в парк приблизно опівдні та побачили, як під великим прямокутним пластиковим навісом, натягнутим на шести палях, купчаться люди. Хтось уже смажив волані, парували пластянки з чаєм і горщик з аушем із цвітної капусти. З касетника лунала старенька скрипуча пісня Ахмада Загіра. Я весь час усміхався, поки ми вчотирьох квапливо чалапали мокрим трав’яним полем: ми з Сораєю попереду, хала Джаміля посередині, Сограб позаду — і капюшон його жовтого дощовика аж підстрибував на спині.
— Що смішного? — запитала Сорая, тримаючи над головою газету.
— Можна вигнати афганців із Пагмана, але Пагман із афганців не виженеш, — відказав я.
Ми пірнули під імпровізоване шатро. Сорая і хала Джаміля рушили до огрядної жінки, що смажила шпинатні волані. Сограб трішки постояв під навісом, а тоді зробив крок назад, у дощ, запхав руки в кишені, а його волосся, каштанове і пряме, як у Гассана, швидко намокло та прилипло до голови. Він схилився над калюжею кольору кави та втупився в неї. Здається, ніхто цього не зауважив. Ніхто не кликав його під укриття. З часом розпитування про всиновленого — і безперечно дивакуватого — хлопчика, на щастя, припинилися, а що допитливі афганці бувають вкрай нетактовними, то ми зітхнули з полегкістю. Люди вже не цікавилися, чому він весь час мовчить. Чому не грається з іншими дітьми. І найважливіше — перестали душити нас своїм гіперболізованими співчуттям, усіма цими повільними похитуваннями голови, поклацуваннями язиком, примовляннями: «Ох, ґанґбічара» — бідолашний маленький німий. Подія втратила новизну. Сограб, мовби тьмяні шпалери, злився з тлом.
Я потис руку Кабірові — невисокому чоловіку з попелястим волоссям. Він відрекомендував мене ще доброму десятку чоловіків, один з яких був учитель на пенсії, другий — інженер, третій — колишній архітектор, а ще один — хірург, який тепер тримав ятку з хот-догами в Гейварді. Усі шанобливо відгукувалися про бабу та казали, що знали його ще в Кабулі. Тією чи іншою мірою він уплинув на життя кожного з них. І всі вони зауважували, що мені дуже поталанило бути сином такої видатної людини.
Ми теревенили про те, яка важка й невдячна праця очікує Карзая, про майбутню лойя-джирґу[117], про неминуче повернення короля на батьківщину після двадцяти восьми років вигнання. І я згадав ту ніч 1973-го, коли двоюрідний брат Загіра-шаха скинув його з престолу, згадав стрілянину та сріблясте свічення в небі, і як Алі обіймав нас із Гассаном, просив не боятися та приказував, що то лише полювання на качок.
Хтось розповів жарт про муллу Насреддіна, й усі розсміялися.
— Слухай, а твій батько теж був дотепником, — сказав Кабір.
— Таки був, — відповів я з усмішкою і пригадав, як невдовзі по приїзді у США баба почав нарікати на американських мух. Якось він сидів за кухонним столом з мухобійкою в руці та дивився, як мухи метаються від стіни до стіни, дзижчать то тут, то там, квапляться і метушаться. А тоді простогнав: «У цій країні навіть мухам немає спокою». Як же я тоді сміявся! І навіть тепер згадав і всміхнувся.
До третьої пополудні дощ ущух, важке сіре небо затягнулося грудкуватими хмарами. У парку віяв прохолодний вітерець. До нас приєдналося ще більше сімей. Афганці вітали одне одного, обіймалися, цілувалися, обмінювалися стравами.
У мангалі вже пашіло вугілля, і невдовзі ніздрі мені залоскотав запах часнику та морґ[118] кебабу. Лунала музика, співав якийсь невідомий мені виконавець, а ще чути було дитячий сміх. Я глянув на Сограба — він так і не скинув дощовика, стояв, зіпершись на сміттєвий бак і розглядаючи порожній бейсбольний майданчик на протилежному кінці парку.
Трохи згодом, коли я слухав розповідь колишнього хірурга про те, що вони з бабою були однокласниками у восьмому класі, Сорая смикнула мене за рукав:
— Аміре, поглянь!
Вона показувала на небо. Угорі летіли шість повітряних зміїв — жовті, червоні та зелені цятки на тлі сірих хмар.
— А тепер отуди подивися, — і Сорая показала на чоловіка, який продавав повітряних зміїв у ятці неподалік від нас.
— Потримай-но, — попросив я та дав Сораї своє горнятко з чаєм.
Перепросив і, чвакаючи взуттям по мокрій траві, пішов до ятки з повітряними зміями. Вибрав жовтого се-парча[119].
— Сол-е Ноу мубарак, — промовив продавець, узяв у мене двадцятку та вручив змія і дерев’яну котушку з шаром, вкритим силікатним клеєм.
Я подякував і теж побажав йому щасливого нового року. А тоді перевірив шворку, як ми з Гассаном колись перевіряли — стиснув її поміж великим і вказівним пальцями та потягнув. Шворка почервоніла від крові, продавець повітряних зміїв усміхнувся. Я всміхнувся у відповідь.
І пішов зі змієм до Сограба, який досі спирався на сміттєвий бак, схрестивши руки на грудях. Хлопчик дивився в небо.
— Тобі подобається се-парча? — запитав я, тримаючи змія за перехрещені планки.
Сограб перевів погляд з неба на мене, потім на змія, потім знову на небо. З його волосся на обличчя стекло кілька крапель води.
— Я читав, що в Малайзії повітряних зміїв використовують для риболовлі, — розповів я. — Б’юсь об заклад, ти цього не знав. Уявляєш, прив’язують до змія волосінь і запускають над мілиною, щоб він не відкидав тіні та не розлякував рибу. А в
