Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

яку досі пам’ятаю: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах». Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк Його. Тепер я розумію, що баба помилявся — Бог таки є і завжди був. Я бачу Його тут — в очах людей у цьому коридорі розпачу. Осьде справжній дім Господній: саме тут ті, хто втратили Бога, знайдуть Його, тут, а не в білому масджіді з ясним діамантовим світлом і стрункими мінаретами. Бог є, Бог мусить бути, і я молитимуся, молитимуся, щоб Він пробачив мені за те, що я нехтував Його всі ці роки, за те, що я зраджував, брехав і грішив безкарно, тільки щоб звернутися до Нього зараз, скрутної години, і благати, щоб Він виявився таким щедрим, великодушним і милостивим, як Його описують книжки. Я вклонявся на захід, цілував землю й обіцяв, що виконаю закят і намаз, що постуватиму під час Рамадану, а коли Рамадан мине, все одно продовжу постувати, присвячу себе вивченню кожного слова Його святої книги, вирушу паломником у задушливе місто посеред пустелі й уклонюся Каабі. Виконаю все обіцяне і думатиму про Нього щодня віднині й довіку, якщо тільки Він уволить єдине бажання: руки мої заплямовані кров’ю Гассана, тож хай Господь не допустить, щоб вони заплямувалися ще й кров’ю його сина.

Чую скиглення і розумію — це я. Мої губи солоні від сліз, які заливають обличчя. Відчуваю, що всі присутні в коридорі прикипіли до мене поглядами, а я продовжую вклонятися на захід. Молюся. Молюся, щоб мої гріхи не наздогнали мене так, як я завжди боявся.

На Ісламабад опускається чорна беззоряна ніч. Минуло кілька годин, і тепер я сиджу на підлозі крихітної кімнати для відпочинку поряд з реанімаційною. Переді мною — тьмяно-коричневий столик, завалений газетами і зачитаними журналами, як-от випуск «Тайм» за квітень 1996-го, пакистанська газета з портретом хлопчика, якого тиждень тому збив на смерть поїзд, глянцевий розважальний журнал з усміхненими лоллівудськими акторами на обкладинці. Навпроти мене в інвалідному візку подрімує літня жінка в нефритово-зеленому шальвар-камізі та плетеній гачком шалі. Час од часу вона ворушиться, прокидається і бурмоче молитви арабською мовою. А я втомлено думаю, чиї молитви сьогодні будуть почуті — її чи мої? Уявляю обличчя Сограба: випнуте м’ясисте підборіддя, дрібні мушельки вух, розкосі очі, мов листочки бамбука, такі схожі на батькові... Мене охоплює горе, чорне, наче та ніч за вікном, і я відчуваю, як стискається горло.

Бракне повітря.

Встаю та відчиняю вікна. Крізь москітну сітку просочується повітря — затхле й гаряче, із запахом перестиглих фініків і гною. Із силою втягую його в легені великими ковтками, але задуха не минає. Знову падаю на підлогу. Беру «Тайм», гортаю сторінку за сторінкою. Однак читати не можу, не можу ні на чому зосередитися. Жбурляю журнал на столик і бездумно дивлюся то на зиґзаґи тріщин, якими помережана цементна підлога, то на павутину в кутках попід стелею, то на сухих мух, що валяються на підвіконні. Але здебільшого втуплююся в годинник на стіні. Щойно по четвертій ранку, мене вигнали з-за двостулкових дверей палати цілих п’ять годин тому. І досі немає новин.

Я потроху зливаюся з підлогою, на якій сиджу, дихання важчає, уповільнюється. Я хочу спати, заплющую очі та кладу голову просто на холодну запилюжену долівку. Мене охоплює дрімота. Сподіваюся, коли прокинусь, усе побачене в лазничці готелю виявиться страшним сном: краплі з тихим бульканням падають із крана в закривавлену воду; ліва рука Сограба звисає з краю ванни, а на туалетному бачку лежить замащена кров’ю бритва — та сама, якою я напередодні голився, — і очі, напіврозплющені очі, в яких згасло світло. Очі — то найстрашніше. Хочу їх забути.

Невдовзі приходить сон, і я дозволяю йому себе здолати. І сниться мені те, чого я потім не згадаю.

Хтось поплескує мене по плечі. Розплющую очі. Поруч навколішки стоїть чоловік. У нього така сама шапочка, як у того, що був за двостулковими дверима, і паперова хірургічна маска на обличчі — у мене тенькнуло серце, коли я помітив на масці краплю крові. До його пейджера прикріплене фото маленької дівчинки з очима, як у лані. Лікар знімає маску, і я радію, що більше не дивитимуся на Сограбову кров. Обличчя в нього смагляве, як імпортний швейцарський шоколад, який ми з Гассаном купували на ринку в Шарі-Нау; волосся рідке, а очі карі, з густими віями. Каже з британським акцентом, що його звуть лікар Наваз. Раптом хочеться опинитись якнайдалі від цього чоловіка, бо навряд чи мені стане сили почути те, що він прийшов повідомити. Каже, що хлопчик завдав собі дуже глибоких порізів і втратив багато крові. Мої губи знову починають шепотіти молитву: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах».

Довелося перелити йому кілька порцій червоних кров’яних клітин...

Як же я скажу про це Сораї?

Двічі мусили реанімувати...

Я буду виконувати закят, я буду виконувати намаз...

Могли б його втратити, якби не молоде сильне серце...

Я буду постувати...

Хлопчик живий.

Лікар Наваз усміхається. Лише за хвилину до мене доходить, що саме він сказав. Власне, він продовжує говорити, проте я його вже не слухаю. Бо взяв його руки, підніс до обличчя і тепер виплакую полегкість у маленькі м’ясисті долоні цього незнайомця. І він замовкає. Вичікує.

У Г-подібному відділенні інтенсивної терапії тьмяно, раз по раз лунають короткі пікання моніторів, гудуть апарати. Лікар Наваз проводить мене поміж двома рядами ліжок, відокремлених білими пластиковими завісами. Сограбове ліжко останнє за рогом, найближче до сестринського поста, де двоє медсестер у зелених хірургічних рукавичках коротко занотовують щось у папках із затискачами та перемовляються стишеними голосами.

Поки ми з лікарем Навазом мовчки піднімалися ліфтом, я думав, що знову заплачу, коли побачу Сограба. Але тепер сів на стілець біля його ліжка, дивлюся на бліде обличчя крізь плутанину мерехтливих пластикових трубок і крапельниць сухими очима. Стежу, як піднімаються й опускаються його груди в ритмі шипіння апарата штучної вентиляції легень, і на мене накочується чудернацьке заціпеніння, яке буває, скажімо, через кілька секунд після різкого повороту керма, що дивом рятує від лобового зіткнення.

Поринаю в дрімоту, а коли прокидаюся, то бачу, що за вікном біля сестринського поста на блідо-молочному небі вже сходить сонце. Світло косими променями падає в палату, кидає мою тінь на Сограба. Він лежить нерухомо.

— Добре, що ви трохи поспали, — каже мені медсестра.

Я її не впізнаю — мабуть,