Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Поки Сорая з матір’ю накривала на стіл, ми з генералом сиділи у вітальні та попивали вино. Я ділився з ним враженнями про Кабул і талібан. Він слухав і кивав, поклавши ціпок на коліна, або цокав язиком, коли я, приміром, розповідав йому про чоловіка, який продавав свій протез ноги. Про страту на стадіоні Ґазі та історію з Ассефом я розказувати не став. Генерал розпитував про Рахіма-хана, з яким він, мовляв, кілька разів перетинався в Кабулі, та скрушно похитав головою, коли дізнався про його хворобу. Однак протягом усієї розмови погляд тестя раз по раз падав на Сограба, який спав на канапі. Ми начебто кружляли довкола того, що його насправді цікавило.

Кружляння врешті припинилося під час вечері — генерал раптом поклав виделку та запитав:

— Отже, Аміре-джан, ти поясниш нам, чому привіз цього хлопчика?

— Ікбал-джан! Що це за запитання?! — зойкнула хала Джаміля.

— Доки ти светри плетеш, люба моя, мені доводиться дбати про те, як сприймає нашу родину громада. А люди питатимуть. Люди захочуть знати, чому з нашою донькою живе хазарейський хлопчик. І що я маю їм казати?

Сорая впустила ложку. Повернулася до батька.

— Можеш сказати їм...

— Усе гаразд, Сорає, — втрутився я, беручи її за руку. — Усе гаразд. Генерал-сагіб має рацію. Люди справді питатимуть.

— Аміре... — почала було вона.

— Усе гаразд, — я повернувся до генерала. — Розумієте, генерале-сагіб, мій батько переспав з дружиною свого служника. Та завагітніла й народила сина, якого назвали Гассаном. Тепер Гассан мертвий. А хлопчик, що спить на канапі, — його син. Мій племінник. Отак і кажіть людям, якщо вони питатимуть.

Усі на мене витріщилися.

— І ще дещо, генерале-сагіб. Ніколи більше не називайте його при мені «хазарейським хлопчиком». У цього хлопчика є ім’я, його звати Сограб.

До кінця вечері ніхто з нас не вимовив ані слова.

Було б помилкою назвати Сограба тихим. Тихий — це умиротворений. Урівноважений. Тихий той, хто в житті скрутив на мінімум кнопку гучності.

А той, хто мовчить, натиснув на кнопку «вимкнути». І вимкнув. Усе до останнього звуку.

Сограбова мовчанка не була виявом переконань чи протестом, не була вираженням поглядів через безмовність. То було мовчання істоти, що забилася в темний куток і загорнулася в ковдру, як у кокон.

Сограб не так жив із нами, як займав простір. І то крихітний клаптик. Інколи — на ринку чи в парку — я зауважував, що люди його практично не помічають, ніби хлопчика не існує. А якось я й сам його не помітив: шукав книжку, аж раптом збагнув, що Сограб увійшов у кімнату та сів навпроти мене, а я навіть не звернув на це уваги. Він ходив так, ніби боявся залишити по собі сліди. Рухався так, щоб і повітря не сколихнулося. Однак здебільшого він спав.

На Сораю ця його мовчанка теж тиснула. Коли я з Пакистану розмовляв із нею по міжконтинентальній лінії, вона розповідала, що планує для Сограба. Плавання. Футбол. Боулінг. Але тепер вона проходила повз його кімнату і щоразу мигцем зауважувала ні разу не розгорнуті книжки в плетеному кошику, зростомір без позначок, так і не складений пазл — усі ці речі нагадували їй про те, яким могло би бути наше життя. Нагадували про мрію, яка зав’яла в пуп’янку. Проте страждала не лише Сорая. У мене теж були нездійснені мрії.

Сограб мовчав, а світ довкола — ні. Одного вівторкового ранку минулого вересня було зруйновано вежі-близнюки — за одну ніч світ змінився. Зненацька скрізь і всюди замайоріли американські прапори: на антенах жовтих таксі, що вихляли поміж транспорту, на вилогах одягу перехожих, що рівномірним потоком просувалися тротуарами, навіть на засмальцьованих шапках сан-франциських жебраків, що тулилися попід навісами мистецьких галерейок чи крамничок з відкритими вітринами. Одного разу я проходив повз Едіт — безпритульну, яка щодня грала на акордеоні на розі вулиць Саттер і Стоктон, — і помітив наліпку з американським прапором навіть на футлярі її інструмента.

Невдовзі після тих горезвісних нападів Америка почала бомбардувати Афганістан, увійшов Північний альянс, і талібан, мовби зграйка щурів, кинувся врозтіч по печерах. І от уже тут, у США, стоячи в чергах по продукти, люди балакали про міста мого дитинства: Кандагар, Герат, Мазарі-Шаріф. Коли я був зовсім маленький, баба повіз нас із Гассаном у Кундуз. Я не дуже добре пам’ятаю ту подорож, хіба як ми сиділи в тіні акації, по черзі сьорбали свіжий кавуновий сік із глиняного горнятка та змагалися, хто далі плюне зернятко. А тепер Ден Разер[114], Том Брокау[115] і відвідувачі «Старбаксу», посьорбуючи лате, обговорювали битву під Кундузом — останньою твердинею талібів на півночі. Того грудня пуштуни, таджики, узбеки і хазарейці зібралися в Бонні та під пильним наглядом ООН розпочали процес, який колись, можливо, покладе край понад двадцятирічному бідуванню їхньої ватан. Увесь світ побачив каракулеву шапку та зелений чапан Гаміда Карзая[116].

Однак Сограб жив сновидою і нічого не помічав.

А ми з Сораєю брали активну участь у різноманітних афганських проектах: і з почуття громадянського обов’язку, і через потребу заповнити чимось — будь-чим! — тишу на горішньому поверсі, тишу, що чорною дірою всмоктувала в себе геть усе. Я ніколи раніше не був затятим активістом, але коли зателефонував Кабір, колишній афганський посол у Софії, і спитав, чи не хочу допомогти йому з лікарняним проектом, я погодився. В одній невеликій лікарні поблизу афгано-пакистанського кордону було маленьке хірургічне відділення, де оперували афганських біженців, що підірвалися на протипіхотних мінах. І її закрили через нестачу коштів. Тож я зголосився бути менеджером проекту з відновлення роботи лікарні, а Сорая мені допомагала. Тепер я цілими днями вивчав матеріали, надсилав електронні листи по всьому світу, подавався на гранти, організовував фандрайзингові події. А ще постійно повторював собі, що недарма привіз сюди Сограба, що то був правильний учинок.

Старий рік ми з Сораєю проводжали на канапі — вкрили ноги ковдрою та дивилися по телевізору Діка Кларка. На екрані опустилася і вибухнула білим конфеті срібна куля, люди раділи й цілувалися. Але в нашому домі новий рік розпочався практично так само, як завершився попередній. У тиші.

І лише чотири дні тому, прохолодного дощового дня в березні 2002-го сталася невеличка дивовижа.

Я повіз Сораю, халу Джамілю та Сограба на афганське зібрання в Лейк-Елізабет-парку, що у Фрімонті. Генерала місяць тому